Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

— Уймо!

Хрипучи та задихаючись, Уйма обломком меча відітнув чорну руку, що вп’ялася йому в горло. Кинувся за нами по мосту. Чорна фігура жахливо завила і кинулася слідом, на бігу обприскуючи людожера мутною рідиною, яка щосекунди густішала. Уйма загруз і гепнувся. Фігура нависла над ним, і тут мій посох виплюнув струмінь зеленого вогню.

Чорна фігура загаялася тільки на кілька секунд — але цього часу вистачило й Уймі, і нам, щоб проскочити міст і добігти до сходів.

* * *

Води! Води! Нічого мені не хотілося настільки сильно, як стрибнути в річку й змити із себе хрустку кірку солі. Шкіру стягло, всі подряпини, садна й ранки пашіли вогнем, одяг перетворилася на сірий панцир, що дряпав шкіру. Максиміліан здавався ожилою цементною статуєю й пхикав уголос. Тільки Уйма зберігав цілковите самовладання, хоча обличчя його було роздерте від скроні до підборіддя й панцир стемнів від крові.

Ми зупинилися в темному коридорі. Посох раз по раз здригався, обіцяючи небезпеку то тут, то там. Пахло димом, пилом і давно немитими тілами.

— Басейн, — сказала я. — Ну хоч бочку з водою. Чи відро. Де взяти?

Уйма покосував і нічого не відповів.

— Якщо вас піймає нічна варта, — сказав Максиміліан, — до ранку шибениці перед замком будуть зайняті.

— Чому це «вас»? — здивувався Уйма. — Точніше буде нас.

Я якомога міцніше замружилась. Уявила собі воду. Багато води. Наш клас вишикувався уздовж крайки басейну, в Ритки новий купальник…

Ні, не так. Треба згадати Оберона. Що зробив би в такій ситуації Оберон?

Посох нагрівся під моїми руками. Я уявила, як входжу у ванну, повертаю кран… Посох сіпнувся. З набалдашника спершу тонким струменем, потім усе сильніше й сильніше забила вода.

Дуже довго ми не робили нічого — просто стояли й дивилися на це чудо. З ледве чутним шипінням вода підіймалася до стелі, розсипалася грибом-фонтаном і дрібним дощем стукала по плитах. Текла по кам’яній підлозі, провалювалася вниз крізь ґрати водостоку й зникала з очей.

Вона була тепла.

* * *

Навряд чи в цьому коридорі хтось колись обливався водою. Навряд чи хтось ганяв туди й сюди по мокрій підлозі, щоб оббризкати супротивника теплим фонтаном. Напівголі, у мокрих сорочках, ми з Максиміліаном поводилися, наче два малолітні дурники. Уйма спідлоба спостерігав за нами, але пустувати не заважав: чому б не показитися, вирвавшись із лабет лютої смерті?

Це, звичайно, нерозумно, але гра з водою в підвалах принца-деспота подарувала мені прекрасні, щасливі хвилини. Доживу до старості — і то згадуватиму, слово честі. Ми впоралися, ми вирвалися, я повелася як справжній маг і заново повірила в себе. Чого мені боятися? Я все можу! Я можу літати. Я можу викликати вогонь і воду. Я можу лікувати рани…

Згадавши про рану Уйми, я припинила пустощі. Перехопивши посох лівицею, підійшла до людожера й сухим «лікарським» голосом наказала сісти на підлогу. Згадала уроки Оберона — а заразом і шкільні схеми з будовою шкіри. Уйма здивовано стежив за моїми руками.

Краї його рани затягнулися, залишивши багряний шрам. З ним я, як не намагалася, нічого не могла вдіяти. Людожерові, втім, на косметичні тонкощі було наплювати: на шрам більше, на шрам менше…

— Добре, — з подивом сказав мій пацієнт, обмацуючи рубець. — Спасибі.

Позаду підійшов Максиміліан. Він був мокрий і важко дихав. Дивився на мене якимсь новим поглядом, в якому з’явилася повага. Ми з Уймою врятували його від жахливої долі, нагадала я собі. І посміхнулася некроманту якнайщиріше.

Той відповів обережною посмішкою.

Розділ чотирнадцятий

Принц-деспот

Тепер я очолила експедицію. Ми пробиралися вперед, покладаючись тільки на мій посох. Небезпека праворуч! — обійдемо. Небезпека ліворуч! — обминемо. Небезпека прямо! — відступимо.

Замок деспота не був схожий на інші ні зовні, ні зсередини. Нехай усе тут давно занехаяне і захаращене сміттям, але справжній вигляд цих коридорів і кімнат проявлявся то сям, то там. Ніби божевільний архітектор будував водночас і житло, й могилу та ніяк не міг вирішити, що ж йому все-таки потрібно — палац чи катівня. Усі приміщення ділилися на дві частини — в одній була висока стеля, в другій — дуже низька. В одній збереглися мозаїки, розпис, барельєфи й кам’яні квіти. В другій — у покриті кіптявою стіни були вмуровані кільця, а на підлозі — висічені в камені канавки. Все це було завалено купами мотлоху, горами іржавого заліза, запиленими пустими котлами і гнилими бочками (схоже, ми пробиралися через комору-сміттєзвалище), але химерність цього місця все одно кидалася у вічі.

— Простіше простого, — напівголосно розмірковував Уйма. — Припустимо, я — великий воїн, піймав ворога, і що мені з ним робити? У підземелля? Ні, хай живе поряд і мучиться. І при цьому нехай спостерігає, як мені добре. А я дивитимуся, як йому зле. Оце то мудрість, мушу тобі сказати.

— А якщо ти — той самий ворог, якого піймав великий воїн?

Уйма поблажливо посміхнувся:

— Такі вороги, як я, не втрапляють у подібну халепу, дівчинко… Агов, а де некромант?

Я оглянулася. Максиміліан щойно був тут, ішов за мною, не відстаючи ні на крок, нив, розминаючи спухлі руки, сопів, спотикався й цокотів від страху зубами. А тепер за ним і слід пропав. Ми з Уймою стояли біля підніжжя витих сходів, на перехресті декількох коридорів. Порожні коричневі тунелі вели в темряву.

— Проґавили, — сказав Уйма. — Чекай тепер лиха.

Я поводила посохом, як антеною. В одному з коридорів танула, наче розчиняючись, слабка небезпека. Мить — і її немає.

— Може, на краще? — запитала я з надією.

Уйма вп’явся у мене своїми жовтими круглими очиськами. Почухав щетину на підборідді:

— І як ти дожила дотепер, така довірлива?

Я насупилася. У голосі людожера чувся щирий сум.

* * *

Була передсвітанкова пора. Найліпший час для розбійного нападу.

Військова рада, яку ми з Уймою провадили неподалік від покоїв принца-деспота (з нори, де ми зачаїлися, видно було, як змінюється біля входу сторожа), промайнула дуже швидко й закінчилася цілковитою моєю поразкою.

— Отже, постукати? — запитував людожер своїм страшним свистячим шепотом. — Здрастуйте, перепрошую, ми посли з-за Печатки?

— Але ми дійсно…

— Силу він поважає! Виключно силу. Коли б у нас було військо, щоб здобути цей замок штурмом, розграбувати й спопелити…

— Але ж у нас немає війська.

— Ходімо, — Уйма розправив плечі. — Іди за мною, королівський магу. Якщо нам судилося загинути — моя обіцянка Гарольду порушиться. Доведеться цілісіньку вічність ганяти язиком сіль по жолобах.

— Там уже немає ніякої солі!

— Це жарт, — Уйма сумно зітхнув. — Готуй свій посох, королівський магу. Йдемо