Василь Миколайович Шкляр - Маруся

більше народу, серед натовпу вешталося чимало озброєних типів, провокаторів, військових у чужих одностроях, на площі більшало російських трикольорових прапорів. На Хрещатику цілими гуртами звільна походжали підозрілі бойовики у пом’ятих червоних погонах з тоненького краму. Дивувало й те, що юрба так само захоплено вітала цих приплентачів, називаючи їх визволителями.

Запахло смаленим. Станімір задзвонив із Думи до корпусного штабу й попросив дозволу роззброїти чужих вояків, але почув пояснення, від якого заскреготав зубами. Не можна нікого роззброювати, бо то можуть бути наші повстанці, а денікінців узагалі не треба чіпати — тільки переговорювати.

«Обсадити, але не стріляти». Станімір був у розпачі.

Ближче до полудня, незважаючи на вуличний гамір, він почув дзвінкий стукіт копит об бруківку. Від Купецького саду[34] до Хрещатика промчав загін терських козаків у чорних кудлатих шапках. Юрба гучними вигуками віддала і їм пошанівок.

Станімір наказав Миронові піднятися вгору на Печерськ, роздивитися, що діється там. На Печерську мав стояти курінь Данила Бізанца, але де саме — вони не знали. Мирон пішов у бік Інститутської вулиці, яка спиналася на печерські пагорби. Ще внизу, на розі будинку міської біржі, він побачив гурт озброєних азіатів. Якісь чуваші чи узбеки були зодягнуті в цивільне, але кожен мав на плечі гвинтівку. Мирон запитав, хто вони. Косо всміхаючись, азіати відповіли, що всі вони «кгарєнниє кгієвлянє» і належать до міського загону самооборони.

— А ти кто? — спитав у Мирона вузькоокий «кгарєнной кгієвлянін» з широким і круглим, як пательня, лицем.

— Заїжджий, — сказав Мирон і неквапом пішов угору.

— Єслі прієжджій, так сматрі в оба! — кинув йому вслід вузькоокий, і всі азіати чомусь зареготали.

Вийшовши нагору, Мирон не побачив не те, що стрільців Данила Бізанца, але жодної живої душі. Ні людей, ні квітів, ні прапорів. Тут було зовсім інше, якесь мертве місто, і пахло у ньому смертю. Мирон зупинився біля двоповерхової кам’яниці з навстіж розчиненими дверима й побитими вікнами. Сопух смерті ще дужче вдарив йому в обличчя. Мирон побачив під ногами застиглий струмок темно-бурого кольору. Це була кров, яка витекла десь від цього будинку, присохла й затхнулася.

Через побиті шиби й розчахнуті вікна було видно перекинуті меблі, розкидані папери, потрощений посуд. Хтось тут, утікаючи, зганяв злість на всьому, що підверталось під руку. Крізь розчинені парадні двері Мирон побачив ще один наскрізний вихід з будинку, який вів на подвір’я. Він перейшов темний коридор і потрапив до саду з великою клумбою і зруйнованим водограєм. Далі, за квітником і кущами руж та жасмину, Мирон побачив біля стайні купку принишклих людей. Це були інші люди, зовсім не схожі на тих, що вийшли на вулиці міста. Більшість була в чорному, одні тихо молилися самими губами, другі стояли в жалобному мовчанні, зціпивши на грудях руки, треті щось відкопували лопатами.

Широкою доріжкою, посипаною жовтим піском, Мирон підійшов до гурту. На нього ніхто не звернув уваги, ці люди були відречені від світу, і Мирон усе зрозумів, коли заглянув до стайні — бетонна підлога була вся в крові, людському мозку й волоссі. Посередині стайні зяяв темний отвір, до якого з-попід стін сходилися видовбані в бетоні рівчаки — вони теж були темно-руді від засохлої крові.

Сивий сухенький дідусь, який обіруч притискав до грудей зіжмаканого капелюха, не дивлячись на Мирона, пошепки мовив:

— Катівня чека. Там он пили-гуляли, а тут…

Мирон відвів очі і… побачив іще страшніше. Там, де працювали люди з лопатами, уздовж садової доріжки лежали понівечені людські тіла, щойно викопані з-під жовтого піску. Розтрощені черепи, порожні очниці, відрізані вуха, носи. Жінки з вирваним до крові волоссям…

Він перехрестився й тихо пішов. Витримати таке могли тільки люди, які шукали тут рідних. Ступивши на густо посипану жовтим піском доріжку, Мирон раптом відчув, як глибоко грузнуть ноги, і сахнувся убік. Тут теж… тут теж закопані люди. Їх навіть не закопали, а нашвидку загребли піском, замітаючи криваві сліди.

Тепер зрозумілою була та нестримна, часом сліпа радість киян, з якою вони зустрічали і своїх, і чужих. Вони б кинулися в обійми самого диявола, якби той визволив їх від большевицького нашестя.

З висоти печерського пагорба Мирон бачив як на долоні київську ратушу та збурений майдан перед нею. Споглядаючи людське муравлище, він раптом відчув, ще не помітив — відчув, що в його хаосі відбувається щось особливе, є в ньому свій порядок і свої характерні прикмети, як і в будь-якому живому організмі, спільноті чи тому ж таки мурашнику. І серед тих особливих прикмет він побачив, що людське стовковисько розділилося надвоє — по праву руку перед Думою, якщо дивитися очима архістратига Михайла, який стояв на її шпилі, маяли прапори жовто-блакитні, а з лівого боку — трикольорові. І хоча українських знамен розвівалося більше і людей під ними зібралося більше, все одно було добре видно межу, яка пролягла між двома таборами.

І раптом Мирон угледів таке, що змусило його щодуху бігти до ратуші.

3

Від Купецького саду в бік Хрещатика рухалося зо два десятки денікінських кіннотників. Осип Станімір, негайно зв’язавшись по телефону зі штабом корпусу, попросив дозволу роззброїти ворога.

— Якого ворога? Кого роззброїти? — перепитав німецькою мовою полковник Вольф. — Ми з вами давно все узгодили. Мусите вийти назустріч воякам Добровольчої армії і запитати, куди й чого вони їдуть.

Зв’язок обірвався чи, може, полковник Вольф урвав його сам, не бажаючи слухати зайвих пояснень. Станімір схопився і, як оглашенний, помчав на Хрещатик, прокладаючи ліктями шлях у натовпі. Зупинився перед конем денікінського офіцера, який їхав попереду кавалькади. Золоті погони вилискували на сонці.

— Куди їдете? — якомога суворіше спитав Осип. Це все, що він міг собі зараз дозволити у взаєминах з ворогом — говорити й дивитися басом.

Офіцер широко посміхнувся, блиснувши ще й золотими коронками.

— Ми нє єдєм, нас народ нєсьот, — пихато сказав він, об’їхав Станіміра й пустив коня далі Хрещатиком. За ним потрюхикали й решта кіннотників.

Осип стояв як обпльований. Це відбулося на очах у натовпу. І хоч деякі обивателі розпускали чутки, що галичани взяли Київ разом з денікінцями, більшість киян не могли зрозуміти цього «братання».

— Пане сотнику, не зважайте, — торкнув за лікоть остовпілого Станіміра Мирон, який саме підоспів на цей казус. — Усім не поясниш.

Поки вони йшли до ратуші, Осип не обмовився й словом. Навіть не запитав, що там діється на Печерську. Він знов подзвонив до полковника Вольфа