Андрій Юрійович Курков - Улюблена пісня космополіта

з вином, які стояли на полицях і, відволікаючи свої думки від холоду, дивувався, що навіть у такій темноті скло може спричиняти блиск, матовий, але помітний для очей блиск.

Якраз, напевно, в цей час на площі святого Лаврентія мав би звучати вибраний мною гімн міста, яке так і не стало вільним. Дивно думати, що саме сьогодні мав бути відсвяткований перший День Незалежності…

Все-таки це була прекрасна мрія! І ось тільки там, у погребі, я зміг по-справжньому її оцінити. Навіть прикро стало, що, насолоджуючись власною свободою і мріючи про те, щоб вона протривала до кінця мого життя, я практично нічого не зробив для цього. Навіть проблема створення чи пошуку гімну була для мене доволі обтяжливою, а про щось ще я й думати не хотів: кожному своє — мені був доручений гімн, Тіберію — герб, решті — безкровна чи «кровна» революція й подальша розбудова вільного міста-держави. Ще одна утопія закінчилася наказом: «У полон не брати!»

Це була прекрасна мрія. Напевно, єдина у своєму роді.

І саме за її невдале здійснення віддали свої життя хлопці, які отримали з рук генерала Казмо боєприпаси, а з вуст його — весь набір слів, як і закликали до подвигу. «До останнього набою… святий обов’язок… свобода або смерть…» Ферзі ніколи не гинуть. У крайньому випадку, вони здаються. Гинуть пішаки…

Та все-таки це була прекрасна мрія.

Я провів рукою по торцевому кружалкові бочки — гладенько обтесаний дуб, — потім опустив долоню на дерев’яний краник, що знаходився майже на рівні днища. «Цікаво, — подумав я, — невже вино в бочках не дає осаду?!»

А холод вже погрубив шкіру моїх рук, позбавивши її гладкості.

Але ж ніхто не скасовував сьогоднішнього свята. Ніхто не оголошував про те, що воно не відбудеться. Просто ті, хто знав про нього, або загинули, або втекли, або, як я, десь переховуються… І ніхто не може мені завадити відсвяткувати цей день тут, у чиємусь погребі… Ніхто?! Це я знову перебільшую. Можуть, дуже навіть можуть завадити, виявивши мене тут і пам’ятаючи про наказ: «Полонених не брати».

Та я не збираюся позбавляти себе цього, може, останнього для мене, свята!

І я відкрив краник та почув, як задзюрчав струмочок вина, проливаючись на долівку погреба. Я підставив складені човником долоні, почекав, поки вони наповнилися майже «до країв». Потім підніс до рота…

— За свободу! — промовив я і занурив губи в прохолодне, ледь-ледь терпке вино.

Після двох пожадливих ковтків мій «ручний бокал» спорожнів, і я знову підставив його під дзюркотливий струмінь.

Здається, вино допомагало від холоду. Принаймні я більше не думав про сирість.

Я пив, доки не відчув, як обважнів мій язик. А коли відчув це, то вирішив, що прийшов час співати гімн. І, вирівнявшись, утерши мокрі від вина долоні об спортивні штани, я заспівав, безбожно фальшивлячи, але цілком щиро:

Хай завжди буде сонце,

Хай завжди буде небо,

Хай завжди буде мама,

Хай завжди буду Я…

Ну ось, думав я, доспівавши гімн, урочиста частина свята завершена, і тепер можна розслабитися. А як можна розслабитися, якщо ти сидиш у темному погребі, сидиш уночі, і тільки в одному тобі поталанило — це винний льох.

І я знову підставляю долоні під струмінь і, набравши у них вина, «умиваю» обличчя. Потім знову набираю і п’ю, п’ю. Потім облизую долоні ледачим язиком і знову підношу їх під краник.

Шкода, що немає на чому сидіти. Та нічого, ще трішки вина — і я зможу комфортабельно влаштуватися просто на підлозі, але, звісно, не у винній калюжі.

А святковий настрій уже при мені, і я навіть нутрощами своїми відчуваю цю довгождану незалежність…

Цю абсолютну незалежність сьогоднішніх подій від мене.

І мою цілковиту залежність від них…

І ще трохи вина в мої долоні… Я вип’ю це вино в іншому куті погреба. Я зовсім забув, що спустився сюди по сходах.

Присідаю на холодний бетон і думаю про те, що наостанку необхідно проказати бодай один значний тост.

А очі злипаються, і думки мої радше нагадують кросворд, ніж зв’язну ідею.

Та все-таки я розглядаю цей уявний кросворд думок і шепчу — промовляти голосно мені вже не під силу — вдалий, як на мене, тост:

— За День Незалежності!..

А очі злипаються; обважнілі руки стомилися тримати у складених човником долонях вино, але вилити його на підлогу шкода, та й сором не випити після такого тосту.

Ще один ковток, і я знову витираю мокрі долоні об свої спортивні штани, а очі вже заплющуються, і я здаюся. Не залишилося в мене більше бадьорості, щоб опиратися наступаючому сну. І, опустивши голову на підтиснуті під себе коліна, я йду в завтра.

Моя ніч тривала недовго. Холод виявився врешті-решт сильнішим за сон.

Ще перебуваючи у стані напівдрімоти, відчуваючи винну важкість у голові, я спробував вирватись із цього холоду і, переборюючи дрож у колінах, піднявся бетонними східцями льоху до виходу й розчинив дверцята.

Низько навислі зірки зазирали мені в обличчя. Теплий, ласкавий, як жіночі пальці, вітерець торкнувся щік, підборіддя.

Густе чорно-синє небо починалося відразу над головою, і я міг дотягтися до нього руками.

Вибравшись з льоху, я присів на лавочку, вкопану в землю біля сараю, і, насолоджуючись південним нічним теплом, знову заплющив очі.

Я не спав і майже не дрімав. Я слухав ніч і чув у ній щось чуже, але не дуже гучне. Може, це був шум учорашнього бою, який все ще дзвенів у моїх вухах і моїй пам’яті.

Невагоме тепло повітряними струменями кружляло навколо мене, заколисувало, як дитину, але водночас пробуджувало у мені бадьорість.

І ясніше здалеку звучали, віддаючись луною, чиїсь розмови і якийсь шум.

Я сидів із заплющеними очима, поки не почув життя, що пробуджувалося. Спочатку це була маленька пташка, яка сховалась у винограді, потім — чайки.

А чорно-синю густину неба вже розчиняли перші сонячні промені, і зірки згасали на моїх очах, спершу піднімаючись високо-високо над землею, а потім щезаючи, так наче хтось витягував їх ниточками вгору, на інший бік неба. Може, просто так, а, може, для того, щоб начистити їх до блиску для наступної ночі.

Місто не спало. Воно і вночі, здається, не спало, а зараз ці самі шуми та голоси лунали ще гучніше.

Проте ні пострілів, ні вибухів чути не було, і мені раптом видалося, що не було ніякого бою. Адже вся вчорашня боязнь вийшла з моєї голови разом із хмелем.

Я