Андрій Юрійович Курков - Улюблена пісня космополіта

Кілька чоловіків у синіх робочих комбінезонах копошилися біля двоповерхового будиночка всього в кількох кроках від мене.

— Поспішайте! — говорив один із них, тримаючи на долоні кишеньковий годинник. — Ми повинні все закінчити до прибуття відпочиваючих…

Я вийшов на вулицю, перейшов на інший бік і звідти подивився на робітників.

Один із них, стоячи на дерев’яній драбині, вправляв нові шибки у вікна другого поверху. Двоє інших замащували цементом вибоїни від куль на стіні. Поряд на тротуарі стояла банка з фарбою.

Так, схоже, в місті починалося нове життя, яке нічим не відрізнялося від старого. Тут знову чекали на відпочиваючих.

Ще раз роззирнувшись на всі боки й переконавшись у цілковитій відсутності людей у військовій формі, я неквапно пішов вулицею.

Хвилин через п’ять я проминув ще одну бригаду в синіх комбінезонах, яка старанно займалася знищенням слідів учорашніх подій.

На мене ніхто не звертав уваги, і це додало мені сміливості. Далі я йшов уже твердим кроком, так, як ходив цими вулицями до вчорашнього дня.

— Агов, хлопче! — несподівано окликнули мене.

Я здригнувся, та, озирнувшись, побачив на іншому боці вулиці ще одного роботягу. Це він мене гукав.

— Що? — запитав я його.

— Допоможи, будь ласка! — попросив він, вказуючи рукою на дерев’яну драбину, приставлену до стіни.

Я підійшов. Став біля основи драбини, щоб вона не з’їжджала, а роботяга, повісивши на плече ящик з інструментом і взявши в одну руку квадрат скла, поліз угору.

Дивлячись, як швидко і вправно він працює, я навіть позаздрив. Мені самому ще ніколи не доводилося брати до рук молоток і цвяхи.

— А ти, хлопче, хто? — запитав, спустившись, роботяга. — Відпочиваючий?

— Ага, — я кивнув.

— Ранувато приїхав… — по-простацькому сказав він. — От якби не спішив так, а приїхав би годинки через три — це було б не місто, а цукерочка! Чи вже так стомився, що не міг більше чекати?

— Так, — сказав я. — Стомився.

— Ну нічого, — усміхнувся робочий. — Тут відпочинеш! Тут прекрасне місце. Тільки ось кожного року доводиться приводити все до ладу, шиби вставляти, будинки ремонтувати. Бувають люди як люди — приїдуть, відпочинуть і поїдуть. А бувають, один на сотню, приїдуть і тільки й думають, як би тут назавжди залишитися. Одного не розуміють, що відпочинок не може бути постійним! Та в сім’ї не без виродка… Минулого вересня один чех повстання підняв. Цілий тиждень стріляли. Два будинки довелося наново відбудовувати. І ось учора теж… Та вчора хоч швидко впоралися — добре, що Америка та Росія допомогли, а то б теж без пожеж не обійшлося… А ти хоч місто знаєш?

— Ні, — збрехав я. (Звідки новоприбулий може знати місто?!)

— Ну, тоді тобі треба до готелю дістатися. Це тут поряд. Пройдеш ще один квартал по цій вулиці, а потім звернеш угору на… Агов, Жоро! — закричав раптом роботяга до чоловіка в такому ж синьому комбінезоні, що з’явився неподалік. — Як ту вулицю перейменували сьогодні?

— Яку? — перепитав Жора.

— Ну на честь того, що на вертольоті розбився!

— А-а, — кивнув Жора і на мить задумався, а потім прокричав: — Муталібекова!

— Ну ось, — знову обернувся до мене роботяга. — Значить, звернеш на вулицю Муталібекова і пройдеш ще два квартали, а потім одразу ж на розі ліворуч побачиш готель. Години через дві він відчиниться, так ти вже почекай там…

— Дякую! — сказав я.

— Давай, відпочивай! — добродушно промовив роботяга і дружньо плеснув мене по плечі.

І я пішов далі, в бік вулиці Муталібекова.

Звернув на неї, та, пройшовши один квартал, знову повернув праворуч.

Навіщо мені готель? Хто мене там чекає? Своє я вже відпочив, а що робити тепер — не знав.

І тому йшов далі вузенькою вуличкою, обидві сторони якої були заставлені низенькими одноповерховими будиночками. І вікна в цих будинках були цілі, і слідів від куль на стінах не було видно. І власників ці доми, напевно, не мали. А куди вони поділися? Чи куди їх поділи, перш ніж перетворити це місто на курорт для відпочиваючих героїв? Хто знає?..

Сонце вже підбилося досить високо, а я думав про те, що вже багато років не чув дитячих голосів.

З боку моря долинали звичні для слуху крики чайок.

А я, стараючись не чути їх, намагався уявити собі голоси моїх власних дітей. Яких не було.

Ні, не виходило.

А якщо вже навіть уявити важко ці голоси, то чи варто сподіватися, що в цьому житті мене хтось маленький назве «татом»?!

І знову замерехтіли, забігали у моїй голові неспокійні думки. І, підкоряючись їхнім імпульсам, я боязко озирнувся довкола, але нікого не побачив. А ноги, немов були самі по собі, раптом звернули за ріг, на іншу вулицю, і в кінці тієї короткої вулиці я побачив початок тієї самої «неакуратної алеї». Ноги пам’ятали цю алею, вони знали, що мені ця алея подобається.

Відстань між останніми будиночками міста і моєю спиною зростала з кожним кроком. І дихалося мені легше серед кипарисів і магнолій, а неспокійні думки танули, та замість них нічого не виникало, а залишалась якась порожнеча. І не можна було назвати цю порожнечу гнітючою, але й радості вона не приносила. Може, тому, що для радісних думок просто не було причин. А те, що я залишився живий?! Невже це не причина? Невже це не щастя? Дивно, я навіть розуміти не міг, чому мене самого не тішить те, що я залишився живий. Адже я страшенно люблю життя, і помирати, нехай навіть за найсвітліші ідеали, ніколи б не погодився.

Мої ноги спинилися раптом перед вузеньким проходом між двома магноліями, перед початком стежки, що вела до вілли генерала Казмо.

Не вагаючись, я став на цю стежку, і вона повела мене краєм обриву, з якого, повне глибокої синяви, виднілося море, спокійне і немов очищене від хвиль. На його відпрасованій гладенькій поверхні біліли трикутні вітрила двох яхточок, застиглих біля маленького причалу острівця, на якому іграшковим замком стояла вілла генерала. І чорний місток, що поєднував берег з острівцем, теж здавався іграшковим. І столик на терасі.

Спускаючись вирізаними в камені східцями, я не зводив очей з цього казкового острівця. Важко було повірити, що в ньому хтось живе.

Та ось я підійшов до чорного містка, і вся казковість щезла, залишивши мене в тривожному стані. Я не знав, що мене чекає тут.

Та я все-таки пішов через місток.

Парадні двері легко відчинилися. Всередині було прохолодно й тихо.

Сходи з червоного дерева кликали мене піднятися нагору.

Хруснули східці під моїми ногами.