Роджер Желязни - Двір Хаосу

хоча тепер, здавалося, я зовсім не рухався, хоча вся моя енергія відволікалася на просвітлення візерунка… Принаймні, я впаду на тлі чудового малюнка…

Хвилини, дні, роки… Я не знаю, як довго це тривало, відчуття було таке, наче я був зайнятий я цьому єдиному акті всю вічність…

Потім я рушив далі, і скільки на це пішло часу, не знаю. Але я завершив крок і почав інший, потім ще…

Всесвіт, здавалося, закрутився навколо мене. Я пропав.

За мить я стояв в центрі свого Лабіринту, навіть не розглядаючи його, я впав на коліна і зігнувся навпіл, кров стукала у мене в скронях. Голова паморочилося, я важко дихав. Я почав тремтіти всім тілом. Я зумів це зробити, смутно зміркував я. Що б тепер не сталося, тут був Лабіринт. І він витримає…

Я почув звук там, де ніяким звукам неможливо було бути, але мої змучені м'язи відмовилися відповідати, навіть рефлекторно, поки не стало занадто пізно. Лише коли Камінь вирвали з моїх обм'яклих пальців, я підняв голову і відкинувся назад. Ніхто не слідував за мною через Лабіринт, я був впевнений, що знав би це. Отже…

Світло було майже нормальним і, примружившись від нього, я підняв погляд на усміхнене обличчя Бранда. Він тепер носив чорну пов'язку на оці і тримав в руці Камінь. Він, мабуть, перемістився сюди.

Він вдарив мене якраз тоді, коли я підняв голову, і я впав на лівий бік. Тоді він з силою штовхнув мене в живіт.

— Ну, ти зумів це зробити, — вишкірився він. — Не думав я, що ти зможеш. Тепер мені доведеться знищити ще один Лабіринт, перш ніж я відновлю порядок у світі. Але спершу мені потрібен цей камінчик, щоб повернути на мою користь битву при Дворі, — він помахав Каменем. — Прощавай, поки що!

І зник.

Я лежав там, дихаючи через роззявлений рот і тримаючись за живіт. Хвилі чорноти піднімалися і опадали всередині мене, немов прибій, хоча я не зовсім піддався втраті свідомості. Мене затопило почуття величезного відчаю і, закривши очі, я застогнав. Тепер у мене, до того ж, не було Каменя, щоб черпати сили.

Каштани…

10

Коли я лежав там, страждаючи від болю, у мене перед очима стояло видіння, як Бранд з'являється на полі бою, де б'ються сили Амбера і Хаосу, з пульсуючим у нього на грудях Каменем. Його володіння ним явно було достатньо на його погляд, щоб зробити його здатним повернути хід битви проти нас. Я бачив його, хльостаючого блискавками по наших військах. Я бачив його, викликаючого страшні вітри і грози з градом, що вдарили по нас. Я ледве не заплакав. Все це, коли він міг ще спокутувати свою провину, виступивши на нашій стороні. Просто перемогти, було, проте, для нього тепер недостатньо. Він повинен був перемогти для себе і на своїх власних умовах. А я? Я зазнав невдачі. Я кинув проти Хаосу Лабіринт, хоч я ніколи не думав, що зможу це зробити. І все ж це буде все одно, що нічого, якщо битва буде програна і Бранд повернеться і зітре з лиця землі мою працю. Підійти так близько, пройшовши через все, що я пройшов, і потім зазнати невдачі тут… Це змусило мене хотіти викрикнути: «Несправедливо!» Хоча я і знав, що всесвіт не обертався у відповідності з моїми уявленнями про справедливість.

Я заскреготав зубами і виплюнув бруд, що набився в рот. Батько доручив мені доставити Камінь до місця битви. Я майже добився цього. Тут мене охопило дивне відчуття. Щось вимагало моєї уваги. Що?

Безмовність.

Бурхливі вітри і грім припинилися. Повітря стало нерухоме. Фактично, повітря відчувалося прохолодним і свіжим. А по іншій стороні своїх повік я вже знав, що було світло.

Я відкрив очі. Я побачив яскраве одноманітне біле небо. Я зажмурився і відвернув голову. Було там щось праворуч від мене…

Дерево. Дерево стояло там, де я встромив посох, зрубаний від старини Ігга. Воно вже стало набагато вищим, ніж був мій посох. Я мало не бачив, як воно росте. І воно було зеленим від листя і білим від розсипу бруньок. Розпустилося кілька квіток. Звідти вітер доніс мені слабкий і тонкий запах, який запропонував деяку втіху.

Я обмацав свої боки. У мене не було, здається, жодного поламаного ребра, хоча нутрощі мої все ще відчувалися сплетеними в вузол від отриманого стусана. Я протер очі кісточками пальців і провів рукою по волоссю. Потім я важко зітхнув і підвівся на одне коліно.

Повертаючи голову, я оглянув перспективу. Плато було тим же самим і все ж якимось не тим же самим. Воно було як і раніше голим, але не було більше суворим. Ймовірно, ефект нового освітлення. Ні. Тут щось більше, ніж це…

Я продовжував повертатися, завершуючи своє сканування горизонту. Це було не те ж місце, де я почав свій прохід. Відмінності були тонкі і явні: змінилися скельні формації, вибоїна там, де раніше був горб, нова структура каменю позаду і поряд зі мною, а вдалині було те, що скидалося на грунт.

Я встав і тепер здавалося, що звідкись вловлюю запах моря. Це місце викликало зовсім інше відчуття, ніж те, коли я сюди піднімався — здавалося, це було давно-предавно. Це була занадто велика зміна, щоб вона була викликана тією грозою. Це нагадало мені про щось.

Я знову зітхнув, там, в центрі Лабіринту, і продовжив оглядати своє оточення. Якимось чином, всупереч мені самому, мій відчай зник і в мені піднімалося почуття «освіження» — це чомусь здавалося самим найкращим словом. Повітря було чистим і солодким, а місце викликало нове, незвичне відчуття.

Звичайно, воно було схоже на місце первозданного Лабіринту. Я знову повернувся до дерева і знову оглянув його. Вже вище. Схоже, і все ж не схоже…

Було щось у повітрі, у землі, у небі. Це було нове місце. Новий, первозданний Лабіринт. І, значить, все навколо мене було результатом Лабіринту, в якому я стояв.

Я раптом збагнув, що відчуваю більше, ніж освіження. Це було почуття тріумфу, свого роду охопилої мене радості. Це було чисте свіже місце, і я був якимось чином відповідальним за нього.

Минув час. Я просто стояв там, спостерігаючи за деревом, оглядаючись навколо, насолоджуючись охоплюючою мене енергією. Тут, у всякому разі, була якась перемога, поки Бранд не повернеться стерти її з лиця землі.

Я раптом немов протверезів. Я повинен зупинити Бранда, я повинен