Євгеній Петрович Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

й побачив у дзеркалі, як лелеки доброзичливо закивали худими шиями. Блакитний шовк хвилювався.

— Я слухаю, Альберте. Ви сказали, що Пауль урятував вас в Іспанії. Він міг загинути?

— Всі ми там могли загинути, — знехотя буркнув Вайдеман. — А врятував він мене, виконуючи свій воїнський обов'язок. Республіканці нас затиснули в лабети, один їхній літак учепився в мого хвоста. Але Пауль одігнав його і вирятував мене з біди.

— Бачите, він справжній герой! Ви подружилися з ним в Іспанії?

— Ні, раніше, в Швеції.

— Як цікаво! А що ви робили там?

— Про це вам краще розповість пап лейтенант. Він дуже любить розповідати дамам про свої шведські походеньки. Ось, легкий на згадку. Здається, я чую внизу його голос.

— О Альберте, йдіть же до нього! Постривайте!/ Скажіть, я зараз вийду.

Піхт, як півгодини тому Вайдеман, стояв, задерши голову перед портретом Удета, витримуючи його мертвий погляд.

— У вас у домі ще залишився чорний креп? — обернувся він до Ютти.

— Так.

— Вчора, Альберте, в Бреслау розбився Вернер Мельдерс. Він летів з фронту на похорон. Його збили свої ж зенітники.

Обидва льотчики і Ютта перевели погляд на портрет Мельдерса. Широкоплечий, широковидий полковник Мельдерс усміхався до Еріки, яка його знімала.

— Мельдерс командував усіма винищувачами легіону «Кондор» в Іспанії, Ютто. Ми з Паулем виросли під його крилом.

— Я принесу креп, — сказала Ютта.

Залишившись удвох, вони допитливо оглянули один одного.

— Ну й гусак, — сказав Піхт. — Прижився?

— Ти з похорону? — запитав Вайдеман. — Який це мало вигляд?

— Пишний і бридкий. Найпроникливішу промову виголосив Герінг. Його записували на радіо. Гітлер не виступав.

— Ну, а що гомонять?

— Кессельрінг досить гучно назвав Удета дезертиром. Генерал Штумпф стверджує, що він давно помічав симптоми божевілля. Але багато хто пригнічений. Йошоннек, начальник штабу люфтвафе, сказав мені: «Тепер я його зрозумів».

— Його вбила Москва?

— Москва його доконала. Росіяни почали ламати нашим авіаторам хребет, і Удет не міг вирвати літаків для Західного фронту… Тому він багато пив. І не міг впливати на події. Збоку все виглядає набагато похмуріше. Він не бачив просвітку в майбутньому й звинувачував себе за минуле. Зрештою, смерть ця для багатьох виявилася вигідною. Винуватець покарав себе власною рукою. Він обілив інших перед фюрером.

— Що стане з тобою? Ти був у Герінга?

— Так, я передав йому Удетові папери, останнього листа. Він налився кров'ю, коли читав. Але до мене поставився прихильно. Мовив: «Здається, ви казали, і не раз, що на грунті алкоголю в генерала спостерігається потьмарення розуму?» Я ствердив. Він звелів мені подати ґрунтовну доповідь експертам. Учора він підкликав мене, сказав, що розуміє мою скорботу, привітав з капітанськими кубиками на погонах і дозволив узяти місячну відпустку поправити здоров'я. До речі, Герінг розпорядився, щоб ніхто, крім трунаря, не бачив обличчя Удета…

— І ти відразу кинувся до Мессершмітта?

— Звідки ти взяв?

— Ти заїжджав сьогодні до Віллі?

Піхт зареготав:.

— Альберте! Контррозвідка за тобою плаче. Я завіз його секретарці посилку з Берліна. А якщо вже казати серйозно, я попросився до нього в загін повітряного забезпечення.

У цей час двері кабінету відчинились і вийшов професор Зандлер.

— Добрий вечір, професоре. У вас квітучий вигляд, — промовив Піхт.

— Добрий вечір, пане Піхт. Співчуваю вашому горю. Це втрата для всіх нас. Я дуже цінував генерал-директора…

— Мені здавалося, професоре, що генерал-директор не дуже схвалював обраний вами напрямок робіт. Чи не так?

— Його оцінка змінювалась. Пан головний конструктор казав мені, що генерал Удет дуже уважно прислухався до його доказів на захист реактивної тяги. Та й тут, у цьому домі, генерал виявив велику зацікавленість у моїх дослідженнях. Я не маю сумніву…

— Звичайно, вам, пане професоре, краще за мене відомо точку зору покійного генерала. Але хіба для вас таємниця, що після того як Удет відвідав Аугсбург і Лехфельд, міністерство ще раз зажадало категоричного виконання наказу Гітлера про вісімиадцятимісячну гарантію початку серійного виробництва?

— Сьогодні ми можемо дати таку гарантію.

— Як! Ваш «Штурмфогель» уже літає?

— Він злетить завтра, — сухо сказав Зандлер. — Даруйте, пане Піхт, мені дуже потрібен пан капітан. Альберте, я вас чекаю.

«Старий цап почав хвицати, — подумав Піхт. — Невже справа йде на лад?»

Він гукнув Вайдемана:

— Альберте! Ти справді зібрався завтра піднятися на зандлерівській мітлі?

— Атож!

— Б'юсь об заклад, завтра тобі не пощастить одірватися від землі.

— Ящик коньяку!

— І ти назавжди відмовишся од усієї цієї витівки? Повір, вона тхне могилою.

— Ні, не відмовлюсь. Відповім теж коньяком. Отож завтра за будь-якої нагоди переп'ємося. З вашого дозволу, фрейлен, — сказав Вайдеман, даючи дорогу Еріці.

— Ви живий, лейтенанте? — запитала Еріка сяючи.

— Даруйте, вже капітан, — виправив її Піхт. — Я не міг померти, залишаючи після себе вдову. Суворий німецький бог не простив би мені такої легковажності у виконанні надзвичайно важливого національного завдання. Здрастуйте, Еріко! Я привіз вам «Шанель».

4

Вранці трохи підморозило. Вчорашній вітер нагнав на злітну смугу опалого листя. Механіки розчохлили літак задовго до світанку й розпочали передполітний огляд двигунів.

Щулячись, Карл Гехорсман регулював клапани подачі пального й думав про Еріха Хайдте, Юттиного брата. «Що примушує хлопця ризикувати? Сидів би в своєму ательє й призбирував марки, коли вже ногу покалічив. Можливо, Гітлер і справді переможе, тоді німці здобудуть у Росії великі наділи й заживуть краще. Майже кожний вірить у це… Можливо, і я заведу собі господарство. Ха-ха. «Зразкове господарство Карла Гехорсмана із синами…»

Гехорсман похитав головою, уявивши себе в незвичайній ролі.

Працюючи в 1925 році в Росії і обслуговуючи літаки Юнкерса, що літали за угодою з Добролітом на пасажирських лініях, Карл нічого не мав проти росіян і тепер відчував, що росіяни зуміють постояти за себе.

«Тільки хлопчиків шкода. Написати б їм, щоб вони забиралися з Росії, поки цілі».

Наливши відро бензину, Гехорсман вимив руки і відступив назад, милуючись сріблястим «Штурмфогелем». Винищувач кожною своєю лінією був спрямований уперед.

«Адже коли такий літак піде в серію, він накоїть лиха», — раптом подумав Карл.

Нова думка вразила його. Гехорсман витер руки клоччям і підійшов до Вайдемана. Той сидів на ящику від запасних частин і курив, чекаючи вильоту.

— Ну, здається, все готове, пане капітане, — сказав Гехорсман.

Підійшла машина Зандлера, зупинилась біля «Штурмфогеля». Професор, нервово потираючи руки, зажадав знову відкрити капоти, щоб особисто впевнитися в готовності двигунів. Під площинами, як і раніше, стояли БМВ 109–003, а в носі — поршневий тисячосильний «Юмо-211». Після огляду Зандлер підійшов до Вайдемана:

— Альберте, як і минулого разу, спробуйте лише злетіти. Рекорди ані мені, ані тим більше вам не потрібні, якщо вони