Марк Твен - Твори в двох томах. Том 2

представникам панівної церкви обіймати державні посади, — цей подвійний мур, зведений проти людських свобод, проти зневаженої совісті, на захист Панівного Анахронізму.

Я навчив своїх місіонерів читати вголос позолочені написи на їхніх дошках; то була непогана ідея — визолотити літери; жоден варвар не міг встояти проти такої краси; сам король залюбки ходив би в палітурці із золотим тисненням! Місіонери мали читати свої оголошення лордам і леді й пояснювати їм, що таке мило; а якщо лорди й леді. боялися випробувати цей винахід на собі, їм пропонувалося випробувати його на собаці. Якщо й експеримент із собакою не переконував, місіонер мав зібрати всю родину й показати, як діє мило на собі самому; він не повинен був спинятися перед жодними, навіть найвідчайдушнішими спробами, аби тільки довести дворянству, що мило зовсім не шкідливе. Якщо після всього цього недовіра до мила все-таки не розвіювалася, місіонер мав упіймати самітника й помити його. Ліси аж кишіли самітниками; вони називали себе святими, й усі вірили в їхню святість; вони були невимовно фанатичні й творили чудеса, й усі ставилися до них з побожною шаною. Я наставляв своїх місіонерів так: якщо самітник після миття милом залишиться живий, але герцог усе ж така милитись відмовиться, — такому герцогові треба дати спокій, залишивши всі дальші спроби переконати його.

Коли моїм місіонерам щастило перемогти стрічного мандрівного лицаря, вони мили його, а потім брали з нього слово, що він дістане для себе такі самі рекламні дошки й насаджуватиме цивілізацію й мило аж до кінця своїх днів. Таким чином армія поборників гігієни невпинно зростала, і мильна реформа дедалі поширювалася. Моя миловарня це незабаром відчула. Спочатку в мене працювало тільки двоє робітників, та перед моїм від’їздом їх стало вже п’ятнадцять, і вони працювали в дві зміни. Від заводу йшов такий сморід, що король раз у раз хапався за серце й кволим голосом скаржився, що вже не витримує, а сер Ланселот закинув усі свої лицарські справи й тільки ходив по даху та лаявся. Я пояснював йому, що на даху має смердіти найбільше, але він відповідав, що десь-інде йому бракує повітря й щоразу додавав, що палац — не місце для миловарні й що він задушив би того негідника, який надумав би відкрити миловарню в його домі. Він лаявся навіть у присутності дам, такі, як він, на це не зважають; а коли вітер дув з боку миловарні, люди лаялися навіть при дітях.

Лицаря-місіонера, якого ми зустріли, звали ля Кот-Маль-Тель. Він розповів нам, що в замку мешкає фея Моргана[35] — сестра короля Артура й дружина короля Урієнса, все королівство якого було завбільшки як округ Колумбія[36]: ставши посеред своїх володінь, король міг кидати камінці в сусідню державу. «Королів» і «королівств» у Британії було стільки ж, скільки в Палестині за часів Ісуса Навіна[37], коли жителям доводилося спати, скрутившись калачиком, бо для того, щоб» випростати ноги, треба було мати закордонний паспорт.

Ля Кот був дуже засмучений, бо в цьому замку він зазнав найбільшої невдачі за всю свою подорож. Йому не пощастило збути ані брусочка мила, хоч він випробував усі рекламні трюки й навіть помив самітника. Але самітник помер, і це було особливо прикро, бо тепер із цієї бестії зроблять великомученика й запишуть його у римсько-католицькі святці. Так скаржився нам сердешний сер ля Кот-Маль-Тель, нарікаючи на свою гірку долю. Я вболівав за нього всім серцем і пробував заспокоїти й підтримати його. Я сказав:

— Не бідкайся, благородний лицарю, бо це ще не поразка. Ми з тобою маємо голову на в’язах, а у того, хто має голову, поразок не буває, у нього можуть бути самі тільки перемоги. Навіть те, що тобі видається невдачею, ми перетворимо на рекламу — рекламу нашого мила, рекламу блискучу, геніальну, рекламу, яка нашу поразку завбільшки з Вашингтонський пагорб перетворить на перемогу заввишки як Маттергорн[38]. Ми напишемо на твоїх дошках: «Перебуває під заступництвом святих великомучеників». Тобі подобається?

— Прекрасно! Напрочуд влучно!

— Атож! Кожен скаже: як на скромну рекламу в один рядок, це — шедевр!

Мій сердега-комівояжер ураз позбувся смутку. Він був хлопець меткий, і свого часу ратна слава його гриміла. А втім, найблискучіші подвиги його припадали на той час, коли він, так само, як я, подорожував у товаристві однієї дівчини на ім’я ля Їлива. Язик у неї, як і в Сенді, був без кісток, з тією тільки різницею, що ля Їлива була сварлива й зухвала, тоді як Сенді відзначалася лагідною вдачею. Я добре знав, що випало терпіти ля Котові під час тих мандрів, і тому зрозумів, чому він, прощаючись зі мною, дивився на мене так співчутливо. Певно, він вважав, що і я терплю муку мученицьку.

Рушивши далі, ми з Сенді, звісно, перемили йому кісточки. Вона сказала, що фортуна відвернулася від ля Кота з самого початку його мандрів. Першого ж дня ля Кота збив з коня королівський блазень, і ля Їлива, за звичаєм, мала покинути переможеного й перейти до переможця. Та вона не схотіла розлучатися з ля Котом і навідріз відмовлялась кидати його й після дальших численних його поразок. «А що якби переможець сам відмовився прийняти таку здобич?» — поцікавився я. Сенді відповіла, що так не буває. Переможець зобов’язаний прийняти здобич. Інакше це було б порушенням усіх законів. Я вирішив запам’ятати ці слова. Коли мені вже несила буде слухати її теревені, я дам якомусь лицареві перемогти себе, і, може, вона пурхне до нього.

Із замкових мурів нас гукнула варта й після недовгих переговорів дозволила ввійти. Нічого приємного про ті відвідини я розповісти не можу. Але й особливого розчарування не зазнав, бо репутація місіс феї Моргани була мені добре відома й на радісні сюрпризи я не розраховував. Вона держала в шорах ціле королівство, вдаючи із себе могутню чарівницю. Всі звички її були порочні, всі вчинки — лихі. Холодна злість була її прикметною рисою. Кривавий слід жорстоких злочинів тягся за нею, і найпоширенішим з-поміж них було вбивство. Мені страшенно кортіло подивитися на неї — вона викликала не меншу цікавість, ніж сам сатана. На мій подив, вона виявилася напрочуд вродливою: чорні помисли не спотворили рис її обличчя; роки не зморщили її атласної шкіри, не торкнулися її квітучої свіжості. Фея могла б зійти за онуку старого Урієнса, вона здавалася сестрою свого власного сина.

Тільки-но ми проїхали замкову браму, Моргана звеліла, щоб нас привели до неї.