Стівен Кінг - Переслідуваний

маршем до Південно-Західних продовольчих складів. Шістдесят жінок було вбито. Він чув лише краєм вуха про те, що на Середньому Сході поліція застосувала отруйну речовину нервово-паралітичної дії. Проте жодна з цих подій його не зачепила. Протести не допомагали. Насильство не допомагало. Світ був такий, як був, і Річардс легко, мов гостра коса, проходив крізь нього — нічого не просив, тільки шукав роботи. Разів сто йому пощастило найнятися лише на день чи півдня. Він зчищав драглистий слиз із пірсів та каналізаційних рівчаків, поки інші, вештаючись вулицями й щиро вірячи в те, що вони шукають роботи, не робили нічого.

Проходь далі, дурню. Забирайся. Роботи немає. Геть звідси. Катай. Гляди, щоб я не розвалив тобі довбешку к розтакій матері, дядечку. Поганяй далі.

Потім роботи не стало. Принаймні він не міг знайти нічого. Якось увечері, коли Річардс ледве тяг ноги додому після марних цілоденних пошуків, його перестрів п’яний багатій у шовковій куртці й сказав, що дасть десять нових доларів, якщо Річардс спустить штани й покаже, чи справді волоцюги мають лома завдовжки в добрий фут. Річардс добряче турнув його й утік.

Саме тоді, після дев’яти років марних сподівань, Шійла завагітніла. «Він же був прибиральником коло реакторів, — казали люди в їхньому будинку. — І ви вірите в те, що після шести років такої роботи він зробив їй дитину?.. Це ж буде якась потвора, — казали вони, — з двома головами й без очей».

«Радіація, радіація, ваші діти будуть потворами…».

Натомість на світ з’явилася Кеті. Кругленька, абсолютно нормальна крикуха. Приймала її квартальна акушерка, взявши за послуги п’ятдесят центів і чотири бляшанки квасолі.

І ось тепер, уперше після смерті брата, Річардс знову плив за течією. Ніякого зовнішнього тиску (на якийсь час він навіть перестав відчувати, що його переслідують).

Думки повернулися до Мережі безплатного телебачення, і гнів його був спрямований проти неї, її потужних, розкиданих по всьому світі комунікацій, угодованих людців з носовими фільтрами, жевжиків, що проводять вечори з гарненькими лялечками в шовкових трусиках. Кари на них! Кари. Кари. Але до них же не доберешся. Вони сидять так високо, що й не розгледиш.

І все ж він думав про це — й тому, що залишався сам собою, й тому, що самотність змінила його. Сидячи в кімнаті, він не усвідомлював, що відповідає на свої думки страшним вовчим вишкіром, якого досить, аби гнути вулиці й плавити будинки. Того, майже забутого дня він з таким самим вишкіром турнув нахабного товстосума й утік з порожніми, як і раніше, кишенями та палаючим мозком.

55 проти 100…

Понеділок нічим не різнився від неділі — світ тепер працював без вихідних — до шостої тридцяти.

Отець Огден Грасснер замовив собі до кімнати м’ясну запіканку «особливу». Той, хто виріс на чомусь хоч трохи кращому, ніж нашвидкуруч зготований шніцель та концентрати, гидував би кухнею цього готелю, та Річардсові все тут смакувало. Він замовив ще й пляшку вина «сандерберд» і вмостивсь дивитися «Переслідування».

Перша половина програми пройшла так само, як і дві попередні передачі. Звук із Річардсових плівок тонув у ревищі аудиторії. Боббі Томпсон був чемний і жорстокий. У Бостоні обшукують будинок за будинком. Тому, хто переховуватиме втікача, загрожує смертна кара. Коли на екрані з’явилася реклама, Річардс похмуро посміхнувся. Все це не так уже й погано, до певної міри навіть смішно. Він витримає будь-що — аби тільки не показували тих полісменів.

Друга половина програми істотно відрізнялась від першої. Томпсон широко всміхався.

— Після показу останніх плівок, надісланих нам потворою, відомою як Бен Річардс, я із задоволенням перейду до приємних новин…

Вони впіймали Лафліна.

Його засікли в Топіці у п’ятницю, але інтенсивне прочісування міста в суботу й неділю виявилося марним. Річардс вирішив, що Лафлінові пощастило прослизнути через поліційну облогу так само, як і йому. Але сьогодні пополудні Лафліна бачили двоє дітей. Він ховався в будці шляховиків. Десь зламав праву руку в зап’ястку.

Діти — Боббі та Мері Каулзи — широко всміхались у камеру. Малому Боббі бракувало одного зуба. «Цікаво, чи добра фея дала йому за це двадцятип’ятицентову монету», — роздратовано подумав Річардс.

Томпсон із гордістю оголосив, що наступного вечора Боббі й Мері, «найперші громадяни міста Топіки», братимуть участь у передачі «Переслідування», і губернатор штату Канзас пан Гіззонер вручить кожному почесну грамоту, довічне право отримувати кашу від компанії «Фан-Твінкс» і чек на тисячу нових доларів. Аудиторія вибухнула захватом.

Далі йшли плівки: подірявлене кулями, обвисле тіло Лафліна виносять із будки, посіченої на скалки зосередженим вогнем. Студія відгукнулася схвальним ревом, погрозами та свистом.

Річардс відвернувся, його почало млоїти. Тонкі невидимі пальці, здавалося, вп’ялись йому в скроні.

Здалеку долинали слова. Тіло виставили в ротонді Канзаського капітолію. Повз нього вже проходили довгі черги городян. Полісмен, свідок сутички, сказав, що Лафлін не дуже опирався.

«Ех, тобі вже добре», — подумав Річардс про Лафліна, згадуючи його кислий голос і глузливий погляд.

«Зустрів свою знайому».

Тепер залишилось одне грандіозне видовище. Це видовище — Бен Річардс. Йому вже не хотілось їсти запіканку.

54 проти 100…

Тієї ночі йому приснився дуже поганий сон, і це було незвично. Бен Річардс ніколи не снив, хіба що в дитинстві.

А ще дивнішим було те, що себе Річардс у тому сні не бачив. Невидимий, він лише спостерігав.

На середину кімнати падало тьмяне світло, далі все оповивала темрява. Десь наче капотіла вода. Річардсові здавалося, що він у глибокому підземеллі. У центрі кімнати сидів Бредлі, прив’язаний ременями за руки й ноги до стільця. Голова в нього була поголена, мов у розкаяного грішника. Довкола нього стояли люди в чорних каптурах. «Ловці, — подумав із жахом Річардс. — Боже милостивий, це ж ловці!»

— Я не той, кого ви шукаєте, — промовив Бредлі.

— Той, брате, — лагідно сказала одна з постатей у каптурі, проколюючи щоку Бредлі шпилькою.

Бредлі закричав.

— То ти той чи не той?

— Іди ти до розтакої матері!

Шпилька легко проткнула очне яблуко, а коли вислизнула звідти, з неї крапнула безбарвна рідина. Око запало.

— Той чи не той?

— Іди ти в гузно!

До шиї Бредлі доторкнувся електрокийок. Бредлі знову закричав, волосся в нього наїжачилося. В цю мить він нагадував футуристичну карикатуру на чорношкірого.

— Ти той, брате?

— Хай би ви з вашими носовими фільтрами тільки рак заробляли! — відказав Бредлі. — У вас уже всі тельбухи прогнили, блідопика сволото.

Шпилька проколола друге око.

— Той чи не той?

Осліплений Бредлі зневажливо засміявся.

Постать у каптурі дала знак рукою, і