Корнелія Функе - Чорнильна смерть

рік тому доповнила б із гарячковим захватом. А тепер її очі так байдуже пробігали по назвах, наче вона читала список мийних засобів, які треба купити. Куди поділася її любов до надрукованих сторінок і дорогих палітурок, до слів на пергаменті й на папері? Нині вона вже не відчувала, як давніше, потягу до книжок, коли бачила їх, потреби ніжно гладити їх по спинках, розгортати й зазирати всередину. Здавалося, ніби її серце раптом стало нездатне відчувати й насолоджуватись, ніби біль зробив її глухою до всього, крім одного — туги за Меґі та її батьком-матір’ю. О так, Елінор за той час навіть збагнула, що туга за книжками — ніщо порівняно з тугою, яку можна відчувати за людьми. Книжки розповідали про таке почуття. Книжки розповідали про любов, і було справжнім дивом прислухатися до них, але вони не могли замінити того, про що розповідали. Вони не могли поцілувати, як Меґі, обняти, як Реза, засміятись, як Мортимер. Бідолашні книжки, бідолашна Елінор.

Тепер вона вже цілими днями не підводилася з ліжка. Їла вкрай мало, а потім раптом багато. Їй болів шлунок, паморочилось у голові, серце тріпотіло в грудях. Вона спохмурніла і стала ніби відсутня, плакала, мов крокодил, над найбанальнішими романами — авжеж, звичайно, вона й далі читала. А що іншого вона могла робити? Вона знай читала й читала, а насправді просто напихалася літерами, як нещаслива дитина шоколадом.

А огидний Орфеїв пес спав коло її ліжка, заслинював її килим і дивився на неї сумними очима, наче був єдиною істотою в цьому світі, здатною співчувати її лиху.

Ні, це твердження, мабуть, не зовсім справедливе. Навіть Даріус достеменно знав, що її годі втішити.

— Елінор! Ти не хочеш трохи прогулятися? — запитував він, знову приносячи їй сніданок у ліжко, бо вона о дванадцятій годині так і не з’явилася на кухні. — Елінор, в одному з твоїх каталогів я знайшов оце дивовижне видання «Айвенґо». Може, поїдемо туди й подивимось на нього? Це недалеко звідси. — А віднедавна почав пропонувати: — Елінор, благаю тебе, сходи до лікаря! Так не може тривати далі!

— До лікаря? — напалася вона на бідолаху. — Ох, і що я розповідатиму йому? Ой, пане лікарю, йдеться про моє серце. Воно відчуває безглузду тугу за трьома людьми, що пропали в одній книжці. Чи немає у вас якихось пігулок від цього?

Даріус, звісно, не відповів нічого. Він тільки мовчки поставив принесений чай — з медом і лимоном — поряд з її ліжком, між стосами книжок, що громадилися на її нічному столику, і знову пішов униз, і то з таким сумним обличчям, що Елінор відчула, як її мучить нечисте сумління. Але все одно не підвелася з ліжка.

Вона пролежала в ліжку ще три дні, а коли на четвертий день, насилу плентаючи ногами, пішла, як і завжди, в халаті й нічній сорочці, до бібліотеки по нові книжки, то заскочила Даріуса на тому, що він тримав у руці аркуш паперу, який переніс Орфея туди, де й досі перебували Реза, Меґі та Мортимер.

— Що ти тут робиш? — приголомшено запитала Елінор. — Цього аркуша нікому не можна рушати, зрозумів? Нікому!

Даріус поклав аркуш на місце і стер рукавом плямку зі скла.

— Я тільки подивився, — відказав він лагідним голосом. — Орфей справді непогано писав, еге ж? Хоча дуже відчувається вплив Феноліо.

— Саме тому його навряд чи можна відзначити як автора, — зневажливо кинула Елінор. — Це паразит. Воша на тілі іншого письменника, тільки живиться не його кров’ю, а словами… Навіть своє ім’я він украв в іншого поета. Орфей!

— Атож, можливо, ти маєш слушність, — погодився Даріус, обережно зачиняючи шафу. — Але, можливо, його слід назвати радше фальшувальником. Він наслідує стиль Феноліо так досконало, що на перший погляд навряд чи можна помітити різницю. Цікаво було б побачити, як він пише, коли змушений працювати без літературного взірця. Він може створювати власні образи? Образи, не схожі на чиїсь?

Даріус глянув на слова під склом, наче вони могли відповісти йому.

— Чого я маю цікавитися ним? Сподіваюся, він здох і його розчавили. — Елінор із суворим поглядом підійшла до полиць і витягла з півдесятка книжок, нову порцію для ще одного невтішного дня в ліжку. — Так, розчавили! Якийсь велетень. Або ні, стривай! Ще краще: сподіваюся, його вправний язик синій висить у нього на шиї, бо його повісили!

Ці слова вичарували усмішку на совиному Даріусовому обличчі.

— Елінор, Елінор! — зітхнув він. — Думаю, ти навіть Змієголова навчила б боятися. Дарма що Реза завжди казала, нібито його ніщо не змусить затремтіти.

— Звичайно, навчила б! — підтвердила Елінор. — Проти мене оті білі жінки — зграя сестер-жалібниць! Невже я до скону скнітиму в сюжеті, де для мене немає ніякої іншої ролі, крім ролі комічної старої!

Даріус промовчав. Та коли ввечері Елінор ще раз зійшла вниз, щоб узяти якусь іншу книжку, він знову стояв перед шафою й дивився на Орфеєві літери.

Знову на Орфеєвій службі

Підходь і поглянь на слова.

Кожне

має тисячі таємних облич

під нейтральною маскою

і запитує тебе, байдуже до твоєї відповіді,

або нікчемної, або страшної,

чи приніс ти ключ?

Карлос Друмонд де Андраде. В пошуках поезії

Звичайно, коли Фарид на своєму впертому віслюку нарешті проминув останній поворот, міську браму Омбри було вже зачинено. Над замковою баштою показався місяць-молодик, і варта розважалася тим, що жбурляла каміння в кістки, які хитались на шибениці перед міським муром. Миршавець звелів, щоб кістяк висів і далі, дарма що шибеницею з огляду на його чутливий ніс уже не користалися. Можливо, він гадав, що цілком пуста шибениця надто заспокоюватиме його підданих.

— Ну, хто там іде? — пробурчав один вартовий, високий, худий чоловік, що спирався на піку, ніби ноги вже не тримали його. — Поглянь на цього брунатного хлопця! — мовив він і грубо схопив віслюка за повід. — Їздить сам-один серед ночі! Ти не боїшся, що Сойка вкраде тобі віслюка з-під твого худого заду? Зрештою, сьогодні він був змушений лишити свого коня в замку, тож може й віслюка осідлати. А тебе згодують ведмедеві Чорного Принца!

— Я чув, ведмідь їсть тільки тих, хто в панцері, бо вони хрустять так смачно на зубах. — Фаридова рука завбачливо полізла до ножа. Він був надто втомлений, щоб бути покірним, і, можливо, теж став трохи легковажний під Сойчиним упливом, бо йому і справді пощастило живим і цілим повернутися з замку Миршавця. Авжеж. Навіть він дедалі частіше називав його тепер не Чарівновустим, а