Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

від того, що тебе вважають гарненькою? Безнадія від того, що такою ти є лише для сліпого?

Насправді цей сплеск емоції — вона зрозуміла це, ховаючись під покривалом, — був зумовлений шоком: ці слова відсилали Стефані на ринок спокуси, на ту простору, осяяну сонцем площу, де жінки подобаються чоловікам, вона ж бо гадала, що її відтіля вилучено, і жила обіч, вирішивши не провокувати ні закоханих поглядів, ні освідчень. Стефані була впорядкованою молодою жінкою, якщо впорядкованим можна назвати когось, хто ніколи не знав безладу. Строга через свій комплекс, вона ні на що не зважувалась, уникала свят, барів і нічних клубів. Звісно, траплялося, що дивлячись фільм або читаючи роман, вона мріяла про сентиментальний зв’язок, хоч і усвідомлювала, що це лише фантазм. У житті такого не буває.

«У будь-якому разі, не в моєму».

Як якась старенька, що звикла до життя на пенсії, вона бачила себе спокійною, поза будь-якою досяжністю, наділеною мертвим або майже мертвим тілом, аж тут слова про її шарм порушили її спокій, це було неочікувано, різко, жорстоко.

Йдучи наступного ранку на роботу, вона вирішила: якщо Карл візьметься за своє, вона його осмикне.

Рутинна робота в лікарні заповнювала її життя. Пройшовши крізь браму Сальпетрієр, яку охороняли наче вхід до військової казарми, вона вступала в інший світ — у місто серед міста, своє місто. В загорожі, яка своїми високими мурами захищала це медичне містечко, було все: газетний кіоск, кав’ярня, каплиця, аптека, їдальня, соціальні служби, адміністративні кабінети, зали засідань, на додачу численні будівлі, присвячені різним патологіям; у саду стояли лави для тих, хто втомився від прогулянки, кілька квітників виставляли напоказ свої квіти, пташки стрибали по траві; пори року минали там, як деінде, зима насипала снігу, літо забезпечувало спеку; свята позначали плин часу, новорічна ялинка, ніч на Івана Купала; люди приходили сюди народжувати, одужувати, помирати, тут інколи можна було зустріти знаменитостей. Мікрокосмос у мегаполісі. Стефані тут не просто існувала, вона відкривала свою потрібність. Години її дня були чітко підігнані, скріплені необхідністю надавати допомогу, візитами, походами до санчастини, вимірюванням температури: звідки ж у неї могла виникнути потреба в іншому житті, що плинуло б деінде?

Відчуття того, що ти приносиш користь, породжувало в неї гордість, яка компенсувала те, чого бракувало. «У мене немає часу думати про себе, у мене надто багато роботи», повторювала вона собі, як тільки відчувала свою самотність.

— Добридень, Стефані, — сказав Карл, усміхаючись, тоді як щойно ввійшовши, вона не промовила ні звуку.

— Доброго дня. Сьогодні ви нарешті зможете прийняти відвідувачів.

— Я цього боюся.

— Чому? Це вас не тішить?

— Буде жарко!

— Тобто?

— На ваш погляд, буде навіть кумедно. Для них чи для мене — трохи менше.

— Хто такі вони?

— Ви не здогадуєтесь?

— Ні.

— Тоді потерпіть, ви побачите цілий спектакль.

Стефані вирішила облишити цю тему і взялася до роботи.

Він усміхався.

Що більше вона клопоталася довкола ліжка, то ширшою ставала його усмішка.

Хоча вона й присягнула, що не ставитиме запитань, все ж не стрималась і вигукнула:

— Чому ви так усміхаєтеся?

— Мною опікується гарненька жіночка…

— Звідки вам знати? Ви ж мене не бачите!

— Я вас чую і відчуваю.

— Прошу?

— З вашого голосу, ваших жестів, з повітря, яке переміщується від ваших рухів, а надто з вашого запаху я вловлюю, що ви гарна жінка. Я в цьому впевнений.

— Базікало! А якщо в мене бородавка на носі чи фіолетова пляма?

— Мене це здивувало б.

— Перевірте!

— Гаразд: у вас є бородавка на носі?

— Ні.

— Фіолетова пляма?

— Теж ні.

— Отож бо! — вигукнув він, радіючи, що виявився правим.

Стефані розсміялась і вийшла.

На відміну від учорашнього, вона віднайшла свою природну життєрадісність і весь день була в доброму настрої.

Після обіду, коли вона по черзі виконувала свої обов’язки в одній за одною палатах, їй стало зрозуміло, що Карл мав на увазі. У кімнаті очікування сім молодих жінок, одна краща за іншу, з ненавистю дивились одна на одну; можна було подумати, що манекенниці чекають на кастинг. Жодна не мала офіційного зв’язку з Карлом, хіба що висока, яскрава, рудоволоса, котра, похизувавшись перед старшою медсестрою титулом «екс-дружини», дістала першість. Решта шість — коханки — тільки знизали плечима, глянувши їй услід, і знову взялися зневажливо роздивлятись одна одну. Чи ж вони лише тепер дізналися про своє існування? Були вони коханками по черзі чи одночасно?

Стефані намагалась перетнути хол якомога частіше, але своєї цікавості так і не вдовольнила. Вставши зі стільця, щоб іти до Карла, вони виконували однаковий маневр: ступивши в коридор, миттєво забували про свій похмурий вигляд, на обличчі проступала тривога, очі наповнювалися слізьми, в руках бгалася хустинка. Оце так актриси! До речі, коли ж вони грали? Коли опановували себе перед іншими, чи коли, тремтячи, підходили до свого коханця? Чи ж бодай колись вони бувають щирими?

Остання зайшла в кімнату о шістнадцятій годині, а за мить вибігла відтіля, голосячи:

— Він помер! Господи, він щойно помер!

Стефані кинулась у палату, підбігла до ліжка, вхопила руку Карла, щоб поміряти пульс, глянула на екрани і вигукнула:

— Замовкніть! Він заснув — тільки й того! Попередні візити його виснажили. В його стані…

Коханка сіла, стиснувши коліна, немовби це могло її заспокоїти. Покусала довгий і червоний ніготь великого пальця, а тоді вибухнула лайкою:

— Негідниці, вони зробили це навмисне! Вони його виснажили, щоб мені не залишилося нічого.

— Послухайте, мадемуазель, перед вами чоловік, який потрапив у страшну аварію, ви, схоже, цього не усвідомлюєте. Ви думаєте лише про себе та про своїх суперниць, це непристойно!

— Вам тут платять за те, що ви його доглядаєте, чи за те, щоби ви читали нам лекції з моралі?

— За те, що доглядаю. Тож прошу вас вийти.

— Ідіть до дідька! Я прочекала чотири години.

— Гаразд. Тоді я кличу охорону.

Манекенниця з буркотінням поступилася перед погрозою і пішла, похитуючись на високих підборах туфель на платформі.

Глибоко в собі Стефані кинула їй «Сучка!» і присвятила себе Карлу: підняла вище ліжко, збила подушки, перевірила крапельницю, зовсім не сердячись, що знову ним заволоділа.

— Нарешті, я можу працювати, — зітхнула вона.

Їй ні на мить не спало на думку, що вона щойно відреагувала, як жінка, що ревнує.

Наступного дня Карл зустрів її з усмішкою.

— То ви вчора таки розважились?

— Що ж такого кумедного тут було?

— Те, що цим жінкам, які палають взаємною ненавистю, довелося терпіти одна одну. Чесно кажучи, я шкодую, що був тут, а не в холі.