Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

зараз його строгий хазяїн, як п’яний велетень у корчмі, почне шпурляти меблями…

На зворотній стороні стільниці теж був портрет. Ніс цього ідальго здавався величезною краплею, що готова скотитися з обличчя, але чомусь в останній момент затрималась. Прищулені очі дивилися холодно й відсторонено.

— Це Кіхано-Відступник, — сказав Алонсо. — Федеріко Кіхано… Він теж мій предок, тому я тримаю його портрет у вітальні. Він теж подався в подорож… але не заради допомоги знедоленим! Він зрадив і продав усе, що можна. Він соромився своєї Дульсинеї і зрештою відрікся від неї. Він без мила ліз у палац, заводив дружбу з герцогами і маркізами, пнувся зі шкіри, щоб на нього звернули увагу… Його зброєносець був йому до пари — п’яниця, ненажера і зрадник.

Санчо здригнувся і відступив ще далі.

— Я не називав зрадником тебе, — повільно сказав Алонсо. — Я хочу пояснити тобі… Санчо. До від’їзду залишилося два дні. Я не боюся більше нічого; божевілля змилувалось наді мною, а отже, у світі не залишилося сили, що здатна мене утримати.

Санчо, сопучи, поставив як годиться меблі, підібрав з підлоги свічки, що розсипалися, заново постелив скатертину, розгладив складочки:

— Сеньйоре Алонсо… Я таки зрадник. Я… купився, сеньйоре Алонсо. Але коли я купився… я ще не знав вас. Я думав… що ви просто залишитеся вдома. Що це нічого, нічого особливого. Я не хотів, щоб ви божеволіли! Я готовий зжувати ці прокляті гроші. Сеньйоре Алонсо, що мені зробити, щоб ви мене пробачили?

Алонсо помовчав. Посміхнувся:

— Ти поїдеш із мною, зброєносцю?

Санчо опустив очі:

— Сеньйоре Алонсо… Оце так… Вас не даремно прозвали — Алонсо Кіхано Добрий. Куди я дінуся, сеньйоре Алонсо… Поїду.

Секунду Санчо дивився на простягнену долоню, як на дивину; потім підхопився і потиснув її обома руками.

* * *

…Лицар Печального Образу посміхнувся б і кинув блакитненький, складений учетверо листок — у грубку.

Його батько Дієго Кіхано не посміхався, а лист утопив би в нужнику.

Отже виходить, він, Алонсо, слабший духом? Дріб’язковіший? Яке йому діло до цього брудного листа, до цих липких грошей? Чи мало заздрісників надсилають свої творіння поштою, чи мало язиків плещуть в цирюльні ім’я Кіхано…

Букви друковані, виведені зумисне так, щоб не впізнати почерк. Блакитненький папір…

Хтось зі своїх, подумав Алонсо, і чим далі, тим важче було переконати себе.

У грубку, ну! Доки не пізно! Два дні залишилося до виїзду. Хіба мало інших справ…

— Так, я заходив до цирульні, — сказав Санчо, ховаючи очі. — Порозпитував обережненько… Цирульник нічого не знає… чи робить вигляд, що не знає. Та швидше за все… хлопчик у нього працював, відвідувачам прислужував. Пам’ятаю це хлоп’я, усе навколо мене крутився… Він уже п’ять днів, як не працює. Мати забрала. Я не полінувався, сходив за адресою… Нікого немає, і будинок продається. Переїхали… Я от думаю — швидше за все, хлопчина той мені конверт і підкинув… І не довідатися тепер, хто йому доручив…

Алонсо вертів у руках учетверо складений аркуш:

— Вважаю нижче своєї гідності проводити це… розслідування. Соромно.

Санчо подався вперед:

— Пане мій… А давайте я проведу? Адже я теж, ну, постраждав, ім’я моє чесне, совість… І взагалі. Мені от цікаво, яка така скотина вважає Санчо — продажним! Вам, розумію, бруднити руки неохота, а мені — чого там! Рости трава для пса, якщо кінь здох!

Алонсо мовчав.

— А давайте так, начебто ви нічого не знаєте, — сказав Санчо на тон нижче. — Ви тільки віддайте лист…

Алонсо мовчав і дивився на Санчо; зброєносець акуратно дістав складений учетверо листок з його ослаблених пальців:

— Сеньйоре Алонсо, ви ж мій пан! Ви можете віддати мені лист, наказавши його спалити, наприклад… А до того як спалити, я порозпитую трішки. У мене і досвід є певний… Якось у мене на сараї написали… — Санчо, нахилившись до хазяйського вуха, докладно повідомив, що саме написали, і Алонсо, здригнувшись, подивувався своєрідності народного гумору. — Ножиком вирізували, — радісно продовжував Санчо. — То що я зробив? Я того ж дня зібрав у себе всіх, на кого мав підозру, ну, ніби ненароком… І от коли всіх їх зібрав — по пиці зра-азу здогадався, чиїх рук справа… І що ви думаєте? Ще до вечора слова зішкребли і сарай мені пофарбували…

— Дай, — сказав Алонсо.

— Що?

— Лист… дай.

Санчо завагався і простягнув йому складений учетверо листок.

«Якщо Алонсо Кіхано ніколи не одягне лати і залишиться вдома, Санчо на додачу до завдатку одержить ще двічі по стільки»…

Алонсо зім’яв папірець у кулаці. Зіжмакав сильніше; розтиснути б зараз долоню — а немає нічого, попіл…

Санчо тупцював поруч. Чекав.

— На, — Алонсо повернув йому паперову кульку, витер руку об полу куртки. — На… візьми.

Повернувся і швидко пішов геть.

* * *

— Отже, добродії, сьогодні останній вечір… Коли ми разом. Завтра рано-вранці я виведу Росинанта… А славний мій зброєносець Санчо Панса виведе свого вірного ослика. Й ми подамося… і я вірю, що коли ми повернемося нарешті додому, світ стане кращим. Вип’ємо, добродії!

Мовчки підняли келихи.

Цирульник не прийшов, відмовившись хворобою, а нотаріус уже два тижні у від’їзді. Отож, нотаріуса відкидаємо відразу, а цирульник… Цирульника теж відкидаємо. Саме тому, що конверт підсунули під час гоління, ну не дурень же цирульник, щоб от так підставлятися…

Алонсо скреготнув зубами. У переддень великого дня він думає про низьке, дріб’язкове, брудне. Ці підозри… Зрештою, цирульник жодного разу не давав приводу вважати його негідником!

За столом, окрім Алонсо, Альдонси і Санчо Панси, сиділи фігуранти, і обоє невеселі: Карраско виглядав заклопотаним, Авельянеда — той узагалі насупився як хмара…

Чи варто було влаштовувати перед самим від’їздом цей… фарс?

Що сказав би батько?

Та тепер уже пізно. Тепер нічого не зупиниш…

Він повинен дізнатися правду.

* * *

— Їжте, добродії, — прислужувала, носячись навколо столу, Феліса. — Їжте, прошу вас…

— Та тут вже такі сидять, — відгукнувся Санчо, — які добре їдять… За вухо мабуть не понесемо, а просто до рота!

Самотньо розсміявся Карраско. Блідо посміхнулася Альдонса.

— Добродії, а ось ця олья — за рецептом любого Панси… Їжте, їжте! Смакуйте, сеньоре Алонсо, із завтрашнього дня невідомо ще, де і чим поживитися доведеться…

— А ти не хвилюйся за нього, — обернувся Санчо. — Зі мною він кору гризти не буде… Я в жмені олью вмію готувати! А також щипанку, крученики, завиванці, кендюхи, бабки, варенуху, мокруху, спотикач з імбиром і контабас на додачу…

Гості схвально переглянулися; Санчо по-хазяйськи кивнув Фелісі:

— А тепер, дівко, неси фірмове блюдо.

І