Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

тисяч російських військ посунули на Грозний. Касетні бомби й важка артилерія спричинили ще тисячі смертей серед цивільного населення та незчисленно більше біженців. Те, що мало б виглядати як антитерористична операція, перетворилося на тактику випаленої землі.

Ця кампанія в Чечні передбачувано вплинула на іншу кампанію — президентську. Заперечувати це означало б заперечувати очевидне. Попри всю її огидність, війна була популярна серед росіян, і навіть реформатори на кшталт Анатолія Чубайса гнули патріотичну лінію, підтримуючи військові зусилля. На дуже короткий момент навіть моє власне ставлення до дій уряду стало доволі схвальним.

Правда, у війні страждали невинні люди, а пізніше підтвердилися й тодішні підозри, що Росія використовувала надмірну силу та коїла військові злочини. Російська преса переважно контролювалась олігархічними прибічниками Єльцина, які також схвалили Путіна або, можна сказати, створили його, а тому вона демонструвала дуже рожеву картину розгортання подій. Російська громадськість теж купилася на офіційну версію, що за терористичними актами у вересні в Москві та Волгодонську стоять чеченці, навіть попри майже цілковиту відсутність доказів. (Детальніше про це трохи нижче.)

Але навіть знаючи те, що ми знаємо тепер, я визнаю, що підтримка росіянами своїх солдатів у Чечні не була тільки результатом промивання мізків. Багато чеченських повстанців були бандитами, які коїли злочини на російській території та чиї методи можна було назвати лише середньовічними. Їхні дії також не обмежувалися Кавказом і періодичними терактами одразу за його межами. Чеченські злочинні угрупування активно діяли по всій країні, хоча було зрозуміло, що вони ніколи б не стали такими могутніми й небезпечними, якими були, без надійних «бізнес-партнерів» у Москві. Для більшості росіян військове придушення Чечні втілювало частину їхнього прагнення покінчити з чумою корупції та злочинності в містах, де вони жили.

Щодня нужденні росіяни читали про нових мільярдерів, що з’являлися завдяки вдалим оборудкам з урядом. Не треба розуміти, як працюють речі на кшталт приватизаційних ваучерів, позик під акції та фальшивих аукціонів, щоб усвідомити величезне шахрайство. Стурбована тим, що консерватори можуть згорнути реформи, реформаторська команда Єльцина на чолі з Гайдаром та Чубайсом почала з шаленою швидкістю розпродавати державне майно за абсурдно низькими цінами. Михайло Ходорковський та Борис Березовський, які вже були двома найбагатшими й найвпливовішими олігархами в Росії, придбали тоді свої величезні енергетичні компанії «Юкос» і «Сибнефть» за менш ніж 10 відсотків від їхньої реальної вартості.

Таке санкціоноване розкрадання тривало, звісно, і за Путіна, та триває й нині. Різниця лише в тому, що в 1990-х росіяни могли знайти про це інформацію. Медіа-ресурси належали різним політичним та бізнесовим групам, і хоча преса могла бути майже жовтою, вона принаймні висвітлювала позицію багатьох сторін, тому десь посередині простежувалася правда.

Іноді мене питають, чи був прихід Путіна неминучим. На це я відповідаю, що слід почати за десять років до того, як це ім’я стало відомим. Тоді, коли Єльцин зробив Путіна своїм беззаперечним спадкоємцем, росіяни вимагали стабільності й шукали крутого хлопця, який міг би протистояти злочинцям і західним впливам, що, як їм казали, загрожують країні та їхнім пенсіям. Щоб запобігти приходу до влади Путіна або когось, схожого на нього, у 1990-ті, потрібен був зовсім інший підхід із меншим умиротворенням Єльцина та його оточення та сильнішою підтримкою демократичних інституцій.

З наближенням виборів я схилявся до того, що безликий технократ на кшталт Путіна може бути якраз тим, кого тоді потребувала Росія. Я вірив, що російський уряд має випромінювати силу й упевненість у собі, а лише потім здобувати народну підтримку, потрібну для проходження крізь болючі економічні реформи. Після років розкрадання та відтоку капіталу було все важче й важче робити із Заходу цапа-відбувайла, звинувачуючи його в тому, як погано все йде. Рейтинг підтримки Єльцина знову впав, що стало ще однією причиною, чому він та його прибічники-олігархи були готові знайти свіже обличчя для показу розчарованому народу Росії.

Вибухи житлових будинків, що налякали Росію у вересні, переконали навіть тих, хто вважав, що вона мала б дозволити Чечні піти своїм шляхом у 1991 році. У людей з’явилася думка, що чеченці заслужили на все, що потім отримали. Захоплення лікарні, підриви родичів солдатів — це були нелюдські акти, тому рукавички було скинуто. Громадськість вітала Путіна як свого нового гладіатора та насолоджувалася грубими, навіть вульгарними висловами, які він час від часу вживав, говорячи про те, що б зробив із тими, хто загрожуватиме Росії. «Ми будемо переслідувати терористів скрізь, — сказав він одного разу, — ...у туалеті спіймаємо, ми й у сортирі їх замочимо»[21].

Це було справжнім перетворенням для сіренького закулісного бюрократа, який тримався лише на поспіхом опублікованій до передвиборчої кампанії біографії, де підкреслювалося його знедолене й важке дитинство, та на репутації крутого хлопця, а не хоч якій-небудь підготовці до проведення політичних реформ. І ця безликість була не випадковою. Перевага бути безликим полягала в тому, що головний прибічник Єльцина та головний змовник Борис Березовський міг використати будь-яке обличчя, що було потрібне.

Нам довелося спостерігати, як далеко можуть зайти Єльцин, Путін та їхні прибічники, щоб гарантувати обрання Путіна, коли ввечері 22 вересня в місті Рязань міліція перешкодила тому, що мало б стати п’ятим вибухом житлового будинку за місяць. Викликані місцевим мешканцем міліціонери не встигли зловити винних, але знайшли в підвалі три наповнені білим порошком п’ятдесятикілограмові мішки з-під цукру з приєднаним до них детонатором. Проведений наступного ранку хімічний аналіз показав, що це гексоген — та сама військова вибухівка, яку використовували в усіх попередніх вибухах.

А вже ввечері 23-го Путін зробив по телебаченню заяву, у якій хвалив місцеву міліцію та пильних громадян, які запобігли катастрофі. Він також коротко зауважив щодо продовження повітряних ударів проти Грозного. Не було нічого, що могло суперечити драматичним новинам про зірваний терористичний акт у Рязані. А наступного дня сталося щось неймовірне. Директор ФСБ Микола Патрушев зробив заяву, у якій говорилося, що закладання бомби в рязанському підвалі було «навчанням» для перевірки пильності місцевих сил безпеки та мешканців! Він сказав, що там не було ніякої вибухівки, а мішки з-під цукру були справді наповнені цукром, а не гексогеном.

Ця фантастична історія знадобилася тому, що міліція й місцеве управління ФСБ у Рязані виявили та викрили надмірну участь ФСБ у спробі підриву. Адже в той вечір були відстежені підозрілі телефонні розмови зі штаб-квартирою ФСБ у Москві. Двоє заарештованих мали при собі посвідчення ФСБ і були звільнені з-під арешту за зверненням високопосадовця з Москви. Патрушев явно намагався приховати сліди діяльності своїх підлеглих, але