Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

того частіше. І якщо вже мене розбирає сльоза, то не на одну хвилину, як цю фройляйн.

Тому що всього за хвилину ридання її стишилися, вона скрипнула зубами, стисла кулаки і сіла на ліжку.

Поглянула на мене — посміхнулася. Не знаю, що такого комічного знайшла вона в моєму вигляді, та я не образився, а зрадів, що моя вихованка впоралася зі своїм відчаєм і слабкістю.

— Бідолашко, — сказала Летиція. — Ти теж перехвилювалася. Треба тебе погодувати.

Вона налила молока, накришила бісквіту.

Що ж, ми, моряки, не вередливі. Ще й не таке куштували.

Я ввічливо опустив дзьоба в блюдце, пчихнув (у мене від молока завжди свербіж у носі). Солонинки б з червоним перцем та пару ковтків рому. Якось я вибрав крихти, поки вони зовсім не розмокли.

Дівчина спостерігала за мною.

— Будемо подружками, смішна пташко? Мені зараз дуже потрібна подруга! Ах, де ти, моя Беттіно…

Хто-хто?

Я прикрив очі.

Так, Беттіно, Беттіно…

Книга життя моєї вихованки зашурхотіла перед мною своїми різнокольоровими сторінками і слухняно розкрилася на потрібному місці.

Брюссельський пансіон, куди маленьку Летицію сплавив татусик. Керує ним англійка, зубожіла гранд-дама з оточення скинутого короля Якова. До пансіону приймають дворянок— католичок з усієї Німеччини і Фландрії. Вчать манер та ідеального почерку, а також мов — англійської, французької і латини.

Беттіна фон Гетц — славна дівчинка з покірливим поглядом та фігурою качки, донька сусідів Дорнів. Весь час, проведений на чужині, подруги нерозлучні. Пам'ятаєте, я описував сценку, як пансіонерки витріщаються на весільний кортеж? Беттіна теж була там. Стояла поруч з моєю, обійнявши її за плече і мрійливо посміхаючись.

— Уявимо, Кларочко, що ти Беттіна, — бадьоро сказала Летиція, сівши переді мною і спершись ліктями на стіл. — У тебе такі ж круглі очі. Дай мені пораду, моя розсудлива подруго.

Залюбки. Поради — це якраз моє.

Я кивнув, показуючи, що готовий слухати. Моя вихованка пирснула, але відразу ж стала серйознішою.

— Ось тобі задачка. Жовтолиций миршавець вимагає від мене двадцять одну тисячу триста п'ятдесят ліврів та ще й три тисячі за свої послуги, хоч тепер і не дуже зрозуміло, в чому вони полягають. П'ять тисяч — ціна викупу, і знаючі люди кажуть, що ще стільки ж може піти на бакшиш і непередбачені витрати. Я ж отримала під заставу Теофельсу від нашого шмаркача тридцять тисяч. Припустимо, що я поторгуюся з Лефевром і на скількись зіб'ю ціну. Та з чим залишиться батько, коли повернеться з полону хворий і змучений? Ні дому, ні грошей…

Я звернув увагу на те, що в цю хвилину вона не думала про себе і своє майбутнє — тільки про батька. Благородне серце!

Тим часом Летиція продовжила свої міркування вголос.

— Всі ці роздуми на одній чаші терезів. На іншій — лиш один доважок, зате золотий! За якихось два тижні корабель дістанеться берегів Барбарії. Батько буде врятований, ми з ніколи більше не розлучимося! І ще. Лефевр сказав, що капітана звати Дез Ессар. Це одна з кращих родин Франції. У покійного Людовіка Тринадцятого такий собі Дез Ессар командував королівськими гвардійцями. Думаю, що на людину з такого роду можна покластися.

Але тут же пожвавлення залишило її.

— А що, як я віддам їм всі свої гроші, а вони мене обдурять? Чи навіть не обдурять, а просто відступляться перед труднощами. Яким би шляхетним не був Дез Ессар, для нього мій батько — чужа людина. В кращому разі капітан виконає свої інструкції, не можна вимагати від нього більшого. Як же мені бути, дорога моя Беттіно? «Ти сама щойно відповіла на це питання», — подумки сказав я і кивнув у бік вікна.

Та вона не зрозуміла.

— Їй гадаєш, я маю поговорити з капітаном і переконати його, що мій батько — найкраща і найдорожча людина в світі? Звісно, я зроблю це. Але я некрасномовна і погано вмію благати про співчуття, ти завжди це казала.

Та ні ж! Годі й думати розчулити капітана корсарського корабля. Я нетерпляче тупнув ногою. Бажаючи пояснити свою позицію, перелетів на підвіконня і постукав дзьобом у скло, за яким виднілася стіна і щогли, які стриміли над нею.

Самій треба плисти, дорогенька, самій! З попутним вітром це лишень двотижневе плавання, дрібниці! А вже коли ти потрапиш у Сале, то не даси кораблю попливти назад, поки маври не віддадуть твого обожнюваного фатера!

— Ви мене не слухаєте, пані Мьонхле, — сумно посміхнулася Летиція. — Вам цікавіше дивитися у вікно. Але ж ви мені не тільки подруга, а тепер ще й родичка. Недобре.

Цього я не зрозумів. Чому «пані Мьонхле»? В якому сенсі «тепер родичка»? Вочевидь, не всі сторінки життя моєї вихованки закарбувалися у мене в пам'яті з однаковою ясністю. Довелося перегорнути їх знову.

Ах, ось воно що…

У Летиції було дві тітки, які давно вийшли заміж, і троє дядьків. Старший Клаус, виходить, помер без нащадків. Наступний за віком після Фердинанда, Андреас, пішов по духовній лінії і теж встиг залишити сей світ. Молодший, на ймення Корнеліус, був найманцем, багато років тому вирушив шукати щастя в далеку Московію, де і згинув. Таким чином, Летиція — єдина спадкоємиця родового маєтку. Та в неї, виявляється, є зведений брат. Він не носить імені фон Дорнів, бо народжений поза шлюбом, як порушення церковних законів. Призвів сього бастарда абат Андреас, через що хлопчик отримав прізвище Мьонхле, тобто «ченчик». Ієронімус Мьонхле вивчився наук у єзуїтів, виявив неабиякі здібності до фінансів і розбагатів на ломбардно-позикових операціях. Нині перебуває у ранзі комерцрадника при вюртемберзькому дворі і навіть отримав від герцога дворянську грамоту, але цього Ієронімусу замало. Він мріє стати справжнім аристократом. Врешті-реищ хіба він не нащадок хрестоносців? Якби він став власником родового замку, за якийсь час всі забули б, що він, як то кажуть, народжений «не в колисці».

Я бачу, як Мьонхле, сопучи і хлипаючи від хвилювання носом, підносить Летиції діамантову обручку. Він прийшов до кузини з пропозицією руки й серця. Бачу, як комерцрадник біжить до карети, супроводжуваний лунким сміхом.

Потім бачу його у церкві перед аналоєм. Поряд — наречена. Не спадкоємиця замку Теофельс, зате баронеса. Це Беттіна фон Гетц, її обличчя сумне й покірне долі. Бідолашну насправді продали, як продають коня благородної породи. Пан Мьонхле вдало вклав гроші — підвищив свій аристократичний статус. Ось тому-то моя вихованка і називає свою подругу родичкою, хоч точніше було б сказати «своячка».

Заразом я витягаю з нашої спільної з Летицією пам’яті ще один епізод з