Борис Акунін - Алтин-толобас

Чи із «старих німців»? Де ротний капітан? Чому на барабані сидів, коли рота стріляла?

Фон Дорн почав рапортувати по порядку, намагаючись робити поменше помилок.

— Точно так, німець. Виїхав тому півроку. (У боярина здивовано здригнулися брови.) Каштан Творогов недужий. А на барабані сидіф навмисно. Буцім турецький куля командир убиф, — а це нічого, бою не завада. Якщо так палити, рота відмінно може й зовсім без командир.

— Це який іще Творогов? — запитав Матфеєв арапа.

Чорний чоловік сказав — вільно, спокійно, наче рівному:

— Овсійко Творогов, із боярських дітей. Сам він вивчити солдатів так не міг — по всі дні п'яний валяється. Гнати б його, бражника, в шию, та він Хованському, князю Йванові, хрещеник. Я ж казав, боярине, варто на це навчання подивитися, й на поручика цього. Кого ж ліпше замість Митька?

Корнеліус скоса глянув на дивного арапа. Все знає, навіть про Овсійкове пияцтво!

Міністр-канцлер уважно розглядав фон Дорна, щось прикидав. Чого очікувати від цього огляду, було незрозуміло, але чуття підказало поручику — зараз, саме цієї хвилини, вирішується його доля, й од такого розуміння Корнеліус зціпив зуби, щоб не зацокотіли.

— Ну гляди, Ванько. — Матфеєв потер повіки (пальці в боярина були сухі, білі, з перснями). — На тебе покладаюся. Поясни капітанові, що до чого, а я в Грановиту, Думу сидіти.

Повернув аргамака, взяв швидкою риссю в бік застави. Дворяни почту запоспішали сідати в сідла, ліврейні скороходи припустили швидше коней. Лишився біля Корнеліуса тільки арап Ванько. Теж розглядав, та ще уважніше, ніж міністр. Очі в чорного чоловіка були великі, круглі, з білками в червоних прожилках.

Фон Дорн став вільніше — все ж таки не перед канцлером, але капелюха поки що не надівав. Аби не мовчати, сказав:

— Я не капітан — поручик, боярин плутав.

— Артамон Сергійович ніколи нічого не плутає, — повільно, неголосно промовив Ванько. — Він до всякої дрібниці пам'ятливий, усе пам'ятає й до обмовок звички не має. Якщо сказав «капітан», значить, Корнію, ти тепер капітан і є. І не просто капітан, а начальник Матфеєвської мушкетерської роти.

Про цю роту фон Дорн, звичайно, чув. Царська лейб-гвардія, перебуває на канцлеровім забезпеченні. Там простий мушкетер отримує жалування більше, ніж звичайний полковий поручик, та живуть по-панськи, на всьому готовому. В Матфеєвську роту з росіян беруть лише дворян не останніх родів, а так служать більше швейцарці, німці та шотландці. Ставні молодці, один до одного, Корнеліус не раз бачив їх і на Красній площі, й біля воріт Матфеєвського палацу, що на Покровці. Дивився на виправку, на срібні кіраси. Заздрив.

Тому так і затремтів од арапових слів, не повірив щастю, йому, лямочнику солдатському, в Матфеєвську роту і прапорщиком потрапити — велика удача.

— Називай мене Іваном Артамоновичем, — продовжив благодійник. — Я бояринові хрещеник і в домі його дворецький. Що скажу, те й будеш робити. Життя тобі віднині при Артамона Сергійовича палатах. Роту свою з урядником відішли, сам зі мною йди, приймай нову команду.

— А що попередній капітан? — запитав фон Дорн, усе-таки побоюючись каверзи.

— Митрій Веберов помер, — спокійно відповів Іван Артамонович. — Три дні тому бачили, як він увечері таємно з палат Іван Михалича князь Милославського виходив, де Митькові бути нема чого. А вранці, як йому мушкетерів на караул до царициного терема вести, спіткнувся Митько на рівному місці, та на ніж і впав. Горлом. Молитви — й тієї прочитати не встиг. Все в руці Божій.

Арап перехрестився коричневою рукою з білими нігтями.

— Дивись, Корнію. Будеш вірним і по службі справним, високо злетиш. А красти почнеш, на обіцянки злозичливців спокусишся, буде і з тобою, як із Митьком, псом невдячним. Приймеш смерть од оцієї руки, в чому клянуся тобі Господом нашим Ісусом Христом, Пророком Магометом і богом Зітомбою.

Про бога Зітомбу Корнеліусу чути не доводилось, але на руку Івана Артамоновича він подивився знову, тепер іще уважніше. Рука була жилавою, міцною, переконливою.

— Тільки красти тобі ні до чого, — сказав арап уже добріше. — Чоловік ти тямущий, я давно до тебе приглядаюся. Зміркуєш, у чім твоя вигода. Сорок рублів жалування тобі місячно, та стіл од боярина, та повний наряд, та нагороди за службу. Ти тримайся Матфеєва, капітане. Не прогадаєш.

Тут новий фондорнівський начальник усміхнувся, й зуби в нього виявилися ще білішими, ніж у Корнеліуса. Запитати б, чим так начищає? Не інакше — товченими перлами. На вологих од слини різцях Івана Артамоновича чарівно блиснув промінь осіннього сонця, і капітан фон Дорн раптом зрозумів: ніякий це не арап, а справжнісінький благовісний ангел, посланий Господом з небес на відплату за всі перенесені образи й кривди.

Розділ сьомий

ЇЖАЧОК У ТУМАНІ

— Так, — резюмувала Алтин Мамаєва, дослухавши історію, котру Ніколасу останнім часом доводилося викладати, виходить, уже вдруге (через що розповідь не зробилася хоча б трохи більш правдоподібною). Одне з двох: або ти заплішений дурень, або ти мені ліпиш горбатого.

Ніколас замислився над запропонованою альтернативою. З першим варіантом було зрозуміло, але що таке «ліпиш горбатого»? Виходячи з логіки, цей вираз має означати «говориш неправду».

— Я ліплю горбатого? — перепитав Фандорін, зробивши ображене лице. — Ви хочете сказати, що я жену туфту?

— Сто пудів, женеш, — суворо відповіла Алтин. — Лохом прикидаєшся.

«Значить, про «горбатого» вгадано вірно, — зрозумів Ніколас. — А «лох» — одне з найуживаніших новоруських слів — означає «недалека людина», «дилетант», або «жертва обману». Очевидно, від німецького das Loch[9]. Цікавою є етимологія виразу про «горбатого». Майже не викликає сумніву, що воно недавнього походження й пов'язане з Михайлом Горбачовим, який у росіян отримав репутацію базіки та обманщика. Треба буде потім записати».

— Я заплішений дурень, — сказав Ніколас. — Однозначно. Сто пудів.

Магістр сидів на кухні мікроскопічної студіо, куди чудова рятівниця привезла його просто із Софійської набережної. В машині на запитання: «Куди ви мене везете?» — вона відповіла незрозуміло: «В Бескудники». Помовчавши, додала: «Треба тебе сховати. А то відірвуть макітру, так я й не дізнаюся, що ти за хрін з бугра. Ану давай колись, а то зараз назад на набережну відвезу».

І Ніколас почав колотися. По-перше, тому що відчував до Алтин Мамаєвої, котра впала з неба, вдячність. По-друге, він зовсім не хотів, аби вона відвезла його назад на набережну (хоча погрозу, слід гадати, було виголошено не всерйоз). І по-третє, не було причини критися. Цілком можливо, що міс Мамаєва знала про те, що відбувається, куди