Мішель Уельбек - Покора

також залишив без відповіді стос листів. Думка про те, що маму поховали на ділянці для жебраків (в Інтернеті я довідався, що саме так раніше називали «ділянки загальних поховань»), була доволі неприємною; а ще мене непокоїло одне питання – що сталося з її французьким бульдогом? Взяло під опіку Товариство захисту тварин? Чи його просто приспали?

Тоді я взявся до рахунків та нагадувань про платежі – нескладних документів, які розкладав по відповідних теках, відокремлюючи повідомлення від двох основних установ, які суттєво впливають на життя будь-якої людини: страхової медичної компанії та податкової служби. Наснаги для вивчення всього цього я не мав, тож вирішив прогулятися Парижем – хоча ні, певно, не всім Парижем, це було б занадто; у перший день я міг обмежитися прогулянкою власним кварталом.

Викликавши ліфт, я збагнув, що не отримав жодного листа від керівництва університету. Я повернувся і перевірив довідки з банку: зарплатню нарахували як слід – наприкінці червня; отже, становище моє лишалося досить хистким.

На перший погляд зміна політичної влади не позначилася на житті кварталу. Як і раніше, китайці з квитанціями юрмилися навколо тоталізатора. Інші мчали кудись шалено, доставляючи рисову локшину, соєвий соус та манго. Ніщо – хай навіть нова мусульманська влада – не могло вповільнити їхнє життя: ісламський прозелітизм (так само як до нього християнські місіонери) безслідно зникав в океані цієї велетенської цивілізації.

Я понад годину блукав Чайнатауном. Як і раніше, парафія Святого Іполита пропонувала курси «Китайська для початківців» та «Китайська кухня»; нікуди не поділись і рекламні листівки на вечірки «Спекотна Азія» в комуні Мезонз-Альфор. Єдиною наявною ознакою змін стало зникнення кошерного відділу у супермаркеті «Казино»; проте великі мережі завжди відрізнялися пристосуванством.

Трохи інакше вийшло із торговельним центром «Італія-2». Як я й передбачав, крамниця «Дженніфер» зникла, на її місці з’явився біобутік продуктів з Провансу (ефірні масла, шампуні на основі оливкової олії та мед із пахощами тамтешніх чагарників – ґариґи). З цілком зрозумілих причин – безперечно, пов’язаних винятково з економічними міркуваннями – крамниця з мережі «Сучасний чоловік», розташована на занехаяному третьому поверсі, також зачинилася; її місце поки що порожніло. Проте найбільше змінилися відвідувачі. Як і всі торговельні центри – звісно, не з таким розмахом, як ТРЦ у «Ла-Дефанс» та на центральному ринку «Ле-Аль», – «Італія-2» завжди вабила гопоту; тепер же гопники куди й поділися! Змінилось і вбрання жінок – я відчув це миттю, навіть не встигнувши обміркувати ці зміни; ні, мусульманських накидок аж так не побільшало, було щось інше – і я цілу годину блукав, перш ніж збагнув, що саме змінилося: усі жінки вбрались у штани. Роздивляння жіночих стегон та проекція піхов у місці перетину кінцівок – цей процес, задоволення від якого напряму залежало від довжини оголених ніжок, відбувався автоматично і несвідомо, певною мірою на генетичному рівні, тож я відразу не усвідомив очевидного факту: спідниці і сукні зникли. Натомість з’явився новий тип вбрання: щось на кшталт довгої бавовняної сорочки, що сягала середини стегон і унеможливлювала носіння обтислих лосин, що їх так люблять деякі жінки; щодо шортів, то про них, вочевидь, не могло бути й мови. Єдина невинна втіха чоловіків – роздивляння жіночих задів – унеможливилася. Тож зміни таки відбувалися; суспільство відверто відступало назад. Кілька годин блукань по телеканалах не дали мені жодної нової інформації, проте, хай там як, мода на еротичні телепередачі давно вже минула.

Лише через два тижні після повернення я отримав листа з університету «Париж-ІІІ». Новий статут ісламського університету «Париж-Сорбонна» не дозволяв мені – не мусульманинові – викладати в ньому; новий президент університету Робер Редіже особисто підписав листа. Він висловлював глибокий жаль і запевняв, що справа аж ніяк не у моєму професійному рівні. Звісна річ, я міг продовжити викладацьку кар’єру в будь-якому іншому світському закладі; однак, якщо я відмовлюся від викладання, ісламський університет «Париж-Сорбонна» зобов’язується виплачувати мені пенсію в індексованому (згідно з інфляцією) розмірі – себто три тисячі чотириста сімдесят два євро на цей момент. Аби належним чином пройти всі необхідні процедури, слід було домовитися щодо зустрічі в адміністрації.

Я тричі перечитав лист, перш ніж повірив у його справжність. Таку ж суму – точнісінько до останнього євро – я отримав би, вийшовши на пенсію у шістдесят п’ять років. Отже, щоб уникнути хвилі невдоволення, вони були готові на серйозні фінансові витрати. Звісно, вони значно перебільшили можливу шкоду від університетських викладачів, їхню здатність на протест. Самого статусу викладача давно вже було недостатньо для доступу до шпальт впливових видань – вони перетворилися на закриті ендогамні середовища. Навіть одностайний протест викладачів майже ніхто не помітив би; проте в Саудівській Аравії, напевно, цього не усвідомлювали. Там досі вірили в силу інтелектуальної еліти – і це мене майже зворушило.

За великим рахунком нічого нового на факультеті я не помітив, хіба позолочені півмісяць та зірку, почеплені поруч із величезним написом над входом «Університет Нова Сорбонна – Париж-ІІІ»; однак усередині адміністративних будівель зміни були більш очевидними. У приймальні я побачив велике фото, на якому прочани обходили Каабу, а кабінети прикрашали плакати з каліграфічно виведеними рядками з Корану; змінилися й секретарки – я не впізнав жодної, – і всі мали покривала. Одна з нових секретарок простягнула мені форму заявки щодо пенсії – напрочуд коротку; я заповнив її на краєчку столу, підписав і відразу віддав. Вийшовши на подвір’я, раптом збагнув, що моя викладацька кар’єра щойно добігла кінця.

Біля сходів до метро «Сансьє» я зупинився, вагаючись; не міг отак запросто поїхати додому, ніби нічого не сталося. Щойно відчинився ринок на вулиці Муффтар. Я замріяно вештався серед запашних овернських ковбас – варених зі спеціями, копчених із фісташками або горіхами, аж раптом помітив на вулиці Стіва. Він також побачив мене – і я зрозумів, що Стів спробував звернути, щоб уникнути зустрічі; проте було надто пізно – я йшов до нього.

Як я й передчував, він погодився на посаду викладача в новому університеті – йому дали читати курс про Артюра Рембо. Стів явно соромився розповідати про це і додав – хоч я й не питав, – що нове керівництво не втручалось у зміст курсу. Звісна річ, кінцеве навернення Рембо до ісламу[36] подавалося як факт, хоча насправді відомості про це були як мінімум суперечливими; проте до дослідження самих текстів нікому не було діла. Оскільки я слухав, не виявляючи зневаги, Стів розслабився і зрештою запропонував випити кави.

– Я довго не міг наважитися, – зізнався він, замовивши келих мускаде. Я з розумінням кивнув. Гадаю, вагався Стів хвилин десять, не більше. – Проте відмовитися від такої зарплатні важко…

– Еге ж, пенсія теж чимала.

– Зарплатня набагато вища.