Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

що я успадкував від мого блаженної пам'яті татуся». Мендель розглядав рожеві Ґлюкові щоки, його маленькі карі оченята і грайливі пухнасті вусики, які він носив усупереч моді та якими часто бавився. Він сидів між Міріям і Веґою. Якось, коли Мендель посеред розмови несподівано встав із-за столу, йому здалося, що права рука пана Ґлюка лежить на лоні у Веґи, а ліва — на стегні Міріям. Мендель вийшов на вулицю, ішов від будинку до будинку і чекав, заки гості підуть. «Ти поводишся, як російський єврей», — сказала Дебора, коли він повернувся.

«А я і є російський єврей», — відповів Мендель. Одного дня, серед тижня, на початку лютого, коли Мендель із Деборою сиділи при обіді, увійшла Міріям.

«Доброго дня, мамо! — сказала вона. — Доброго дня, батьку!» — і зупинилася. Дебора відклала ложку і відсунула тарілку. Мендель подивився на обох жінок. Він знав, що сталося щось надзвичайне. Міріям прийшла серед тижня, в час, коли мала би бути в крамниці. Його серце голосно забилося. Але він усе одно зберігав спокій. Йому здавалося, він пригадує цю сцену. Ось стоїть Міріям у чорному дощовику і мовчить. Ось сидить Дебора, відсунувши тарілку далеко від себе, так що вона опинилася мало не на середині стола, надворі паде сніг, м'який, лінивий, лапатий. Лампа світиться жовтаво, її світло масне, як і запах. Вона змагається з темним днем, день слабенький і кволий, але достатньо потужний, щоби своєю жовтою сірістю заштрихувати всю кімнату. Це світло Мендель Зинґер пам'ятає достеменно. Йому снилася ця сцена. Він знає, що зараз буде. Все вже Мендель знає, так ніби воно відбулося давним-давно, так ніби біль багато років тому перетворився на смуток. Мендель цілком незворушний.

Кілька секунд панує тиша. Міріям не говорить, наче сподіваючись, що батько чи мати своїм питанням звільнять її від обов'язку переказати звістку. Вона стоїть і мовчить. Жодне з трьох не рухається. Мендель підводиться і каже: «Трапилось лихо!»

Міріям каже: «Мак повернувся. Він привіз Семів годинник і останні вітання».

Дебора спокійно, наче нічого не сталося, сидить у кріслі. Її очі сухі й порожні, як два темних шматочки скла. Вона сидить навпроти вікна, виглядає це так, ніби вона рахує сніжинки.

Тиша, чутно тверде цокання годинника. Раптом Дебора починає дуже повільно, скрадливими рухами, виривати собі волосся. Вона стягає кіску за кіскою на лице, бліде і непорушне, як набряклий гіпс. А тоді вириває пасмо за пасмом, майже в такому самому темпі, як за вікном падають сніжинки. Вже посеред волосся з'явилися два-три великі острівці, кілька плям голої шкіри завбільшки з таляр на голові й крихітні крапельки червоної крові. Ніхто не ворушиться. Годинник цокає, сніг падає, Дебора ретельно вириває собі волосся.

Міріям опадає на коліна, ховає голову на Дебориному лоні й заклякає. На Дебориному лиці не міняється ані рисочка. Обидві її руки поперемінно смикають за волосся. Її руки виглядають, як бліді, м'ясисті, п'ятиногі звірі, що живляться волоссям.

Мендель стоїть, схрестивши руки перед спинкою крісла.

Дебора затягає пісню. Вона співає низьким, чоловічим голосом, який звучить так, ніби в кімнаті якийсь невидний співак. Чужий голос співає давню єврейську пісню без слів, чорну колискову для померлих дітей.

Міріям підводиться, поправляє капелюшок, іде до дверей і впускає Мака.

В однострої він іще вищий, ніж у цивільному. В обох руках, які він тримає перед собою, мов таріль, у нього Семів годинник, гаманець і портмоне.

Ці предмети Мак повільно кладе на стіл, просто перед Деборою. Хвильку дивиться, як та вириває собі волосся, тоді підходить до Менделя, кладе старому на плечі свої великі руки і безгучно плаче. Його сльози течуть рясним дощем по однострою. Тихо, Деборин спів змовк, годинник цокає, вечір раптом западає на світ, лампа світить уже не жовто, а біло, за вікнами світ чорний, не видно вже ані сніжинки. Зненацька з Дебориних грудей виривається клекіткий зойк. Він звучить як кінцівка мелодії, яку вона щойно співала, тріснутий, розколений звук.

А тоді Дебора падає з крісла. Вона лежить, скорчена м'яка маса, на підлозі.

Мак розчахує двері, не зачиняє за собою, в кімнаті стає холодно.

Він повертається у супроводі якогось лікаря, низенького, меткого, сивенького чоловічка.

Міріям стоїть навпроти батька.

Мак і лікар переносять Дебору на ліжко.

Лікар сидить на краю ліжка й каже: «Вона померла».

І Менухим помер, самотньо, поміж чужих, думає Мендель Зинґер.

XIII

Сім круглих днів сидів Мендель Зинґер на ослінчику коло шафи з одягом і дивився у вікно, де на шибі на знак скорботи висів шматок білого лляного полотна і де день і ніч горіла одна з двох синіх ламп. Сім круглих днів котилися один за одним, як великі, чорні, повільні колеса, без початку і без кінця, круглі, як скорбота. По черзі приходили сусіди: Менкес, Сковронек, Ротенберґ і Ґрошель, приносили зварені натвердо яйця і яєчні рогалики для Менделя Зинґера, круглі страви, без початку і без кінця, круглі, як ті сім днів скорботи. Мендель мало говорив зі своїми відвідувачами. Він ледве зауважував, що вони приходять і йдуть. День і ніч стояли його двері відчинені, з відсунутим, неужитковим засувом. Хто хотів прийти, приходив, хто хотів піти, йшов. То один, то другий намагалися завести розмову. Але Мендель Зинґер ухилявся. Заки інші розповідали живі речі, він говорив зі своєю покійною жінкою. «Добре тобі, Деборо! — казав він їй. — Шкода тільки, що ти не залишила сина, мені самому доводиться промовляти заупокійну молитву, але і я скоро помру, і тоді ніхто нас уже не оплакуватиме. Як дві дрібнесенькі порошинки, здуло нас. Як дві малесенькі іскорки, згасли ми. Я зачав дітей, твоє лоно їх породило, смерть їх забрала. Повне поневірянь і без сенсу було твоє життя. В молоді роки я втішався твоєю плоттю, а в пізніші зневажив. Можливо, це і був наш гріх. Бо не було в нас тепла любові, а був мороз звички між нами, все довкола нас вимерло, все зіскніло і занепало. Добре тобі, Деборо. Господь змилосердився над тобою. Ти вмерла і лежиш у землі. До мене Він не має милосердя. Бо я мрець, але живу. Він Господь, Він знає, що робить. Якщо можеш, молися за мене, щоби мене витерли з книги живих.

Дивися, Деборо, сусіди приходять до мене, аби потішити. Та хоч їх і багато і всі вони напружують голови, все одно не можуть знайти потіхи для мого становища. Іще б'ється моє серце, ще бачать мої очі, ще рухаються