Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

Ось так і жили в Полтаві Левченки – Катерина, Василь і маленька Віруся.

Жили – не тужили, в любові та злагоді, в тихій зеленій Полтаві на березі світлоплинної в кучерявих вербах Ворскли, до якої часто влітку ходили на прогулянку.

– Ворскла! – захоплено (на батьківщині він всим захоплювався) вигукував Василь Андрійович. – Або ще – Ворскло! Давньоруська Ворскол! Найчарівніша річка України, в літописах згадується ще за 1105 рік!

На мілководді чи між кучерявими вербами задумливо ходили довгоногі і довгодзьобі лелеки. Загледівши їх, Вірунька завмирала – захоплена і вражена. Оченята її ставали аж круглими від подиву – як дивилась на лелек.

– Назва Ворскла походить, вочевидь, від тюркських слів ворьс – білий і кул – вода. Себто Ворскла – це Біла вода.

Вона в річці й справді здавалася білою.

– Ворскла – біла вода! – підстрибувала Віруся і ляскала в долоньки.

На те ляскання лелеки неквапливо повертали голови, здивовано дивилися на мале дівчатко і знову завмирали, певно, думаючи свої віковічні думи.

– У Ворсклу впадає теж гарна річечка Лтава, або – Олтава, – не вгавав батько. – От від неї й виникла назва міста – Полтава.

Тапер лелеки повернули голови на батьків голос, і здавалось, що слухали його уважно.

– Лелеки мудрі, – казав батько з повагою. – Вони знають мову людей. Жаль, що ми їхньої мови не знаємо…

– Ну й вигадник ти, Васильку, – сміялася мама, і батькові було гарно від того, що мама назвала його так по-українському – Васильком.

Батько захоплено біг до кручі (він усим захоплювався, особливо світом, який їх оточував) і повертався з квіточками, що їх прозивали васильками.

– Як і тата! – вигукувала Віруня.

Васильки були пахучі, аж у голові од них приємно чманіло.

А батько, як вони сиділи під вербами, тихенько наспівував:

Ой піду я до млина,

До дірявого,

Чи не найду Василя

Кучерявого.

Ой піду я до млина,

До дрантивого,

Чи не найду Василя

Чорнобривого…

Того року, як народилася Віра, помер український поет Володимир Александров, автор популярної пісні про гарбуза. Василь Андрійович, повертаючись з гімназії, ледь переступивши поріг, весело декламував:

Ходив гарбуз по городу,

Питаючи свого роду:

«Ой, чи живі, чи здорові

Всі родичі гарбузові?»

Вірунька – це вже як підросла й навчилася ходити, – дріботіла навстріч батькові, весело вигукуючи:

– І живі, і здорові – всі родичі гарбузові!

(Те, що дочка маленькою знала кілька слів українською і вживала їх, дуже тішило батька, який у рідній Полтаві відводив душу, охоче спілкуючись з одноплемінниками рідною мовою.)

А ще Василь Левченко любив приймати гостей, і гості у них ніколи не переводилися. Особливо на Свят-вечір, коли готували дванадцять страв.

А ще батько любив поїсти всмак. І матінка теж любила, а вже від них і Вірунька отримала свій добрий апетит.

Їжа в українців споконвіку поділялася на щоденну і святкову. У щоденній переважали хліб, пиріжки, книші, варені страви з борошна – вареники, затірка, локшина, лемішка, галушки та ін., – а також каші – гречана, ячмінна, пшоняна.

Господинею за столом була картопля (Катерина полюбляла деруни), капусняк і особливо – борщ. Знаменитий український борщ, що його так любили всі Левченки. Не цуралися і сала, ковбас та особливо кендюха, різну смаженину готували.

До святкових страв варили холодець, готували м’ясну печеню.

Головними святами були Свят-вечір, Різдво, Новий рік, Хрещення. На Свят-вечір готували сім, дев’ять чи дванадцять страв. Обов’язковими була кутя, узвар із сушених фруктів.

– Як їмо на Свят-вечір, – казав бувало батько, – так і проживемо увесь рік…

Вірунька стрибала і ляскала в долоньки:

– Свят-вечір!.. Свят-вечір!!!

Вечір той сприймала за ласкавого дідуся з білою бородою, схожого на Миколая-угодника. З батьком декламувала рядки з «Енеїди» Котляревського про страви українські:

Тут їли різнії потрави,

І все з полив’яних мисок,

І самі гарниї приправи

З нових кленових тарілок;

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підливою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу,

Із квасом медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець…

Росло материне і батькове сонечко тихою, мрійливою дитиною – здебільшого її й чути не було. Гралася з ляльками, що їх батько частенько приносив додому. А граючись у кутку, гомоніла з ними, як із живими істотами (а втім, вони були для неї живими, тільки й того, що не вміли розмовляти) – всі ляльки були, звичайно ж, її донечками-янголятками, а вона була їм мамою.

Товариство ляльок – то був її світ, у який вона нікого стороннього не пускала, світ, у якому тільки вона була господинею і повелителькою, на кшталт королеви з казкового королівства.

Змалечку Віруся були невгамовною цокотухою-щебетухою (мама ласкаво називала її цокотушечкою), її дзвінкий тоненький голосок із срібними переливами не вмовкав і на мить – зранку й до вечора, зранку й до вечора… Бо зранку й до вечора вона була зайнята своїми, тільки їй відомими і для неї важливими справами, тож ніколи не сиділа, а все, як казала її нянька, «товклася». («І в кого воно таке вдалося? Швидке й непосидюче – як вогонь на сухій соломі!.. А балакуче, як старе!.. І за день його не перебалакаєш!..»)

Як не гомоніла, то наспівувала, як не наспівувала, то гомоніла, але ніколи не мовчала – з усіма, хто її оточував (чи з тим, що її оточувало) перемовлялась. З людьми (мати, батько, нянька, сусіди), з хатніми речами… Підходила до столу – розмовляла зі столом, сідала на стілець, обзивалася перед тим до стільця як до живої істоти; умивалася – з водою, набравши її в жменьку, розмовляла, утиралася рушничком, з рушничком гомоніла, до рушничка цокотіла…

У двір вибігала – віталася з кожною квіткою чи билинкою, з сонцем і навіть з вітром. Не могла мимо пройти будь-якої речі, аби не забалакати до неї, не поцікавитись, як вона… І прислухалася, що вони їй у відповідь говорять. (Була певна, що речі не лише говорять, а й навіть чула їхню мову.) Не кажучи вже про хатнього кота, найбільшого її співбесідника, чи собаку в дворі, курей… З ластівками щебетала наче б по-їхньому, по-ластів’ячому, з горобчиками по-гороб’ячому, із сороками сорочою мовою стрекотіла…

А найбільше любила говорити зі своїми іграшками і, особливо, з ляльками – їх вона ставила вище за всіх у тому світі, що її оточував, і в якому минали дні її маленького життя…

А коли на мить задумувалась – починала