Клайв Стейплз Льюїс - Лев, Біла Відьма та шафа

шляху. Спочатку їх овіяло холодним вітром – то повз них промайнуло сонмище привидів; далі затремтіла земля від важкої ходи мінотаврів; потім заклало вуха від лопотіння крил – то з краю галявини у повітря здійнялася зграя найогидніших грифів та велетенських нетопирів. Іншим часом вони, мабуть, і досі б ще тремтіли з переляку, але зараз, відтоді як загинув лев, їх охопила тяжка туга, пекучий сором приниження та дитяча безпорадність – тому навряд чи вони придивлялися та прислухалися до того, що коїться навкруги.

Та врешті-решт у лісі настала тиша, і Сьюзан з Люсі наважилися вийти на відкритий гребінь пагорба. Місяць вже був на сконі, і в небі можна було роздивитися хмаринки, що раз у раз затьмарювали бліде місячне сяйво. Втім, навіть того світла вистачало, аби розгледіти обриси повитого мотузками бездиханного тіла на Кам’яному Столі. Дівчатка опустилися на коліна у росяну траву. Вони гладили стрижену морду та цілували його просто у холодний ніс, проливаючи гіркі сльози, доки вистачало сліз. Потім вони подивилися одна на одну і взялися за руки, відчувши зненацька себе сиротами, і заридали. Коли сльози скінчилися, Люсі мовила:

– Не можу бачити цей намордник! Спробуймо його зняти…

Вони взялися до справи. Та ніч була ще темна, змерзлі пальці не слухались, тому впоратись вдалося не скоро. Коли відкрилося його обличчя, сльози знов заструменіли по їхніх щоках. Крізь сльози вони отерли з нього піт і кров. Я не в силах живописати усю ту журбу, безвихідь та той розпач, що охопили їх.

– Спробуймо хоча би зняти з нього ці пута, – запропонувала Сьюзан.

Та як з’ясувалося, нелюді, намагаючись зігнати на Аслані усю свою злість, так міцно затягнули всі вузли та петлі, що здолати їх голіруч дівчаткам було не під силу.

Я сподіваюсь, що ніхто з тих, хто читає цю книгу, ніколи не був таким нещасливим, як Люсі та Сьюзан у ту ніч. Та якщо вам коли-небудь доводилось проплакати усю ніч до самого світанку, так що й сліз вже не залишалось, то, має статися, ви ще пам’ятаєте, що врешті-решт приходить відчуття, що все погане, що могло відбутися, вже відбулося, і більше нічого поганого, напевне, статися не може. Як би там не було, така сама спустошеність забрала сили й у дівчат. Здавалося, година за годиною минали у мертвотному спокої, та й передранковий холод мав би проймати їх до нутра, та вони нічого не помічали, лише краєм ока за весь цей час Люсі помітила дві речі. По-перше, небо на сході посвітлішало, а по-друге, майже під ногами у неї їй приверзся ледь помітний рух. Та не звернула на те уваги. Яке це мало значення? Та раптом вона помітила, ніби щось дряпається вгору кам’яною опорою Столу. Наступної миті це «щось» пробігло Столом. Люсі протерла очі – чи не примарилось їй оте?

– Ой! – зойкнула Сьюзан з іншого краю Столу. – Це ж миші! Та які зухвалі – шастають столом. – Ану, киш звідси, капосниці! – і Сьюзан змахнула рукою, щоб відігнати їх.

– Зажди, – зупинила її Люсі. – Хіба ти не бачиш, що вони роблять? – Дівчатка схилились, придивляючись пильніше.

– Ось так-так, – здивувалася Сьюзан, коли роздивилася. – Вони… гризуть пута.

– Ось я і дивлюсь, – півголосом, аби не налякати польових мишей, мовила Люсі, – дивлюсь я і дивуюся. То, мабуть, добросерді мишки. Бідолашні, вони, мабуть, і не здогадуються, що він мертвий – гадають, що як вони розв’яжуть пута, то він встане і піде…

До того часу вже дещо розвиднилось, і сестри вперше побачили, як вони змарніли за цю ніч. Та вони, як зачаровані, стояли і дивилися, як мишки гризуть, гризуть та гризуть десятки, якщо не сотні вузлів, аж доки пута не впали. На сході з’явилася світла смужка; поблякли всі зірочки, окрім однієї, найяскравішої з них, що висіла над самим краєм небосхилу; повіяло ранковим холодом. Мишки разом зникли, так само раптово, як і з’явилися. Дівчатка відкинули пасма погризених мотузків. Без пут, що сповивали левове тіло, він був більш схожим на себе. З наближенням світанку до нього поверталися величні риси.

За спиною у лісі зненацька цвірінькнула пташка. Навколо так довго стояла тиша, що дівчата аж підскочили від несподіванки. Слідом за першою тенькнула інша, і невдовзі все навкруги задзвеніло пташиними трелями. Можна було вважати, що то безперечно ранній світанок, а вже ніяк не передранкова ніч.

– Щось я зовсім змерзла, – визнала Люсі.

– Я теж, – луною обізвалася Сьюзан. – Коли холодно – треба походити. Коли ходиш – тепліше.

Вони разом пішли до кручі на східному схилі і озирнули даль. Велика яскрава зірка вже зникла. Земля, що позаду, досі губилася в темряві, але на видноколі край моря вже засвітився новий день. Небо порожевіло, а сестри ходили і ходили від Столу до кручі та назад; а от скільки разів – ніхто не рахував, але ноги вже стерпли. На хвилинку вони завмерли на краю кручі – кинути погляд на замок Кейр-Паравель, що в сутінках ледь виднівся у далині. Тієї ж хвилини на обрії з’явилася золота смужка, і вмить між водою та небом визирнуло червоним краєчком сонце. Саме в ту мить позаду почувся страшний оглушливий тріск, неначе якийсь велетень щодуху тріснув о підлогу своїм велетенським кухлем.

– Що це? – мимоволі скрикнула Люсі, хапаючи Сьюзан за руку.

– Я й сама… навіть озирнутися боюсь, – видохнула Сьюзан. – А що, як трапилося щось страшне?

– Облиш! Нічого страшнішого від того, що було, вже трапитися не може! – вирішила Люсі. – Ходімо!

У світлі вранішнього сонця все було інакшим, ніж уночі. Все розцвітилося кольорами, разом зі світлом з’явилися й тіні – все довкола змінилося настільки, що спершу дівчата не повірили своїм очам. І було чому! Кам’яна брила розкололася навпіл – величезна тріщина пролягла від краю до краю, а от Аслана… й сліду не було.

– Ой!

– Ох!

Зірвалося з вуст, і сестри кинулися до Столу.

– Як же так?! – вбивалася Люсі. – Чому його – навіть мертвого! – не залишать у спокої?!

– Хто?.. Хто це зробив?! – голосила Сьюзан. – Що все це означає? Іще одне закляття?!

– Саме так, – мовив гучний голос у них поза спинами. – Найдавніше закляття з усіх заклять.

Сестри озирнулися й обімліли: у сяйві сонячного світла перед ними стояв Аслан. А він, наче прокинувшись від довгого сну, просто стріпнув своєю гривою (що, судячи з усього, якимсь дивом встигла відрости).

– Аслане! – вигукнули сестри разом; у їхніх поглядах рівною мірою були і невимовна радість, і острах.

– Чи ти живий, чи мертвий? – закинула нарешті Люсі, сама ані жива, ані мертва.

– Як бачите – живий.

– То ти – не того… не при… при… при…? – спитала Сьюзан, остерігаючись навіть вимовити оте