Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

чавунного казана без дна, заритого в пісок «аж по ватерлінію», як висловився капітан.

Будівля була майже порожня: в одному куті стояло грубо зроблене з каміння вогнище із залізними ґратками для вугілля. Усі дерева по схилах пагорба, оточеного частоколом, раніше порубали на будівлю. Якщо судити з кількості пнів, тут колись ріс цілий гай. У багатьох місцях, мабуть, через часті зливи, піщаний ґрунт обсипався й просів. Тільки біля джерела, що стікало вниз, росли густі мохи й папороть, і зеленів низькорослий повзучий чагарник.

Неподалік від частоколу (що сильно заважало захисту) починався густий і високий ліс із сосен, а ближче до моря – ліс із сосен і вічнозелених дубів.

Холодний вечірній вітер, про який я вже згадував, задував у всі щілини блокгауза, встеляючи дрібним піском підлогу. Пісок засипав нам очі, хрумтів на зубах, потрапляв у нашу вечерю й вихорився біля джерела, від чого вода в казані закипала, як юшка. Діра в даху заміняла нам димохід, але дим здебільшого клубочився по будинку, спричиняючи кашель і сльозотечу. На додачу наш новий товариш Ґрей, що дістав удар ножем по обличчю, коли тікав від піратів до нас, сидів із забинтованою головою, а біля стіни лежало накрите прапором досі не поховане тіло бідолахи Тома Редрута.

Коли б ми сиділи склавши руки, то, напевно, вже занепали б духом, але капітан Смоллетт не гаяв часу. Він скликав нас і розділив на дві варти: в одну потрапили лікар, Ґрей і я, у другу – сквайр, Гантер і Джойс. Попри втому, двоє пішли в ліс по дрова, а ще двоє копали могилу для Редрута. Лікар взявся куховарити; я стояв на чатах біля входу, а капітан ходив між нами, підбадьорюючи і допомагаючи, якщо було потрібно. Час від часу лікар підходив до дверей подихати повітрям і дати перепочинок почервонілим від чаду очам. Тоді він перекидався зі мною двома-трьома слівцями.

– Ну й молодчина наш Смоллетт! – сказав він мені якось. – Він навіть кращий за мене. А якщо вже я сам так кажу, це не абищо, Джиме!

Іншим разом він помовчав, потім, схиливши голову набік, глянув на мене й запитав:

– А чи надійна людина цей Бен Ґанн?

– Не знаю, сер, – відповів я, – мені здається, що він несповна розуму.

– Людина, що три роки гризла нігті на незаселеному острові, не буде на вигляд такою ж нормальною, як я або ти, Джиме. Це суперечить законам природи. Ти говорив, що йому страшенно кортіло поїсти сиру?

– Так, сер, сиру.

– От і гарно, Джиме. Ось що таке бути ласуном. Ти, напевно, бачив мою табакерку, але жодного разу не бачив, щоб я нюхав із неї. Чи не так? Це тому, що в табакерці в мене лежить шматок пармезану – прекрасного італійського сиру. От його ми й дамо Бенові Ґанну.

Перед вечерею ми поховали старого Тома: зарили його тіло в пісок і постояли кілька хвилин простоволосі коло могили.

З лісу принесли великий оберемок хмизу, але капітан незадоволено буркнув, що завтра ми маємо працювати жвавіше. Потім кожен з’їв свою порцію шинки й запив її склянкою грогу. Сквайр, доктор і капітан вийшли на раду. Але, очевидно, і вони не змогли придумати нічого гарного. Припасів ми мали обмаль, а отже, наражали себе на ризик померти з голоду задовго до прибуття допомоги. Єдина наша надія – це перебити якнайбільше піратів, змусити їх спустити чорний прапор і пливти на «Іспаньйолі». З дев’ятнадцяти їх залишалося п’ятнадцять, причому двоє з них були поранені, і той, в якого поцілив сквайр біля гармати, мабуть, серйозно, якщо не смертельно. Ми мусили пильнувати як зіницю ока наших людей і відстрілювати піратів при кожній нагоді. До того ж ми мали двох надійних союзників: ром та згубний клімат.

Вплив першого вже позначився: до пізньої ночі з берега долинав п’яний лемент і пісні піратів (хоча ми перебували на відстані в півмилі). Що ж до другого, то лікар заставлявся на свою перуку, запевняючи, що не мине й тижня, як половина піратів звалиться з ніг від пропасниці, бо вони отаборилися біля болота й не мають ліків.

– Отже, – вів своє лікар, – якщо вони нас усіх не перестріляють відразу, їм незабаром доведеться повернутися на шхуну й узятися за старе ремесло – піратство.

– Це перший корабель, який я втратив, – пробуркотів капітан Смоллетт.

Я смертельно втомився, але довго таки крутився, перш ніж заснув наче убитий.

Усі вже давно повставали, поснідали й встигли наносити велику купу дров, коли я раптом прокинувся від несподіваного шуму й лементу.

– Білий прапор – знак перемир’я, – сказав хтось.

І відразу почувся чийсь здивований вигук:

– Це Сильвер, власною персоною!

Я схопився на ноги й, протираючи очі, побіг до однієї з бійниць.

Розділ XX

Перемовини із Сильвером

І справді, до частоколу наблизилися двоє піратів. Один із них розмахував білою ганчіркою, а інший – то був сам Сильвер – непорушно стояв поруч.

Ще тільки розвиднювалося – небо ясне й безхмарне, верхівки дерев рожевіли від сходу, а холод пробирав мене до кісток. Сильвер і його супутник стояли в тіні, по коліна у тумані, що виповзав із болота. Очевидно, клімат на острові був сирий, пропасний і нездоровий.

– Усі по місцях! – скомандував капітан. – Вони хочуть улаштувати нам пастку. – І крикнув піратам: – Хто йде? Стій, бо стрілятимемо!

– Ми з білим прапором! – крикнув у відповідь Сильвер.

Капітан стояв на ґанку, готовий щосекунди зникнути, якщо пірати здумають по-зрадницькому вистрелити.

Обернувшись, він віддав нам наказ:

– Лікарів загін – до бійниць. Лікар – до північної, Джим – до східної, Ґрей – на західний бік блокгауза. Решта залишаються внизу на чатах і заряджають мушкети. Хутко! І будьте уважні.

Потім він звернувся знову до піратів:

– Чого ви хочете від нас із вашим білим прапором?

Цього разу відповів не Сильвер, а інший пірат:

– Капітан Сильвер, сер, запрошує вас приїхати на шхуну й укласти перемир’я.

– Капітан Сильвер? Не чув про такого. Хто ж він? – запитав капітан Смоллетт і додав напівголосно: – От як! Він уже капітан. Швидке підвищення!

– Це я, сер, – відповів Довгань Джон. – Команда обрала мене капітаном після вашого дезертирства, сер. – (На слові «дезертирство» Сильвер зробив особливий наголос.) – Але ми готові підкоритися, якщо узгодимо умови перемир’я. Дайте мені слово честі, капітане Смоллетт, що не почнете стрілянину, поки я відходитиму від частоколу.

– У мене немає ні найменшого бажання розмовляти з вами, – відповів капітан