Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– Зоря, – коротко буркнула вона та машинально повернула голову вправо на якийсь шум і здивовано підняла брови.

У снігу, якраз перед величезною головою вовка в снігу стрибало цуценя. Воно ричало та намагалося вкусити старшого товариша за вухо, але той лише флегматично ігнорував його. Тільки коли збентеження трохи відступило дівчина зрозуміла, що то ніяке не цуценя, а вовченя. Сіреньке вовченя, трохи менше за Вірну і куди як дурніше.

Здивовано хитнувши головою, Зоря ворухнулася та поправила комір кожуха, щоб зігріти вуха. Відволікшись на вовченя вона не помітила тиші, котра запанувала та пронизливих поглядів, спрямованих на неї. Уважних та чомусь напружених. Особливо уважно дивився хлопчина і брови його повільно підіймалися догори неймовірно артистичною галкою.

– Я не відчуваю брехні, – обережно промовив він.

Ще мить тому усміхнений Волелюб спантеличено спохмурнів та глянув на Любомира. Той збентежено глянув на дівчину, після чого повільно потер єдине око.

– Так… Добре, плани не міняються. Доберемося до зимівника, а там до вечора Северин має з’явитися, йому говорити та вирішувати все.

– Має, якщо знову не геройствує, – неголосно пробурмотів Волелюб та пригладив розпатлане русяве волосся.

Що вона сказала щось не так Зоря зрозуміла відразу. За тим, як напружилися чоловіки, за тим, як розгубився та принишк хлопець. Спохмурнівши, дівчина кинула швидкий погляд на подругу, відчуваючи майже розпач. От і що їй робити з цим клятим всім!

Стиснувши губи, вона роззирнулася та раптом відчула наче тіло прошила блискавка. Неподалік від них були звалені залишки її сукні. Вона встигла підмерзнути, навколо сяяв сніг, та яскравішою була змійка ланцюжка.

«Трясця!» – подумки вилаялася вона обережно виплутала з-під кожуха руку.

У голу шкіру в ту ж хвилину вп’ялись жалкими укусами морозні бджоли, але дівчина встигла ухопити ланцюжок та швидко затягнути його до себе. Не вистачало ще загубити таку цінну річ!

Тим часом чоловіки завершили майструвати волокуші. Наче по невидимому знаку, вовк за їх спинами ворухнувся та піднявся з місця. Втім раптом повернувся й спритно перехопив зубами за шкірку вовченя. Те сіпнулося, заскімлило та все ж ображено підібрало лапки. Неспішно звір обійшов дівчат та наблизився до волокуш, щоб по дорозі зсадити неслуха біля Любомира. Волелюб же спритно прийнявся ладнати імпровізовані сані до не менш імпровізованої конячки.

Спостерігаючи за ними, Зоря підібгала губи. Чим далі, тим більш божевільно виглядала ця екскурсія. І краще б її неприємності залишилися у рамках несвіжої шаурми, а не це все.

Катання на санях не було улюбленою забавою Зорі з дитинства. Вона ніколи не любила трястися на транспорті, котрим неможливо керувати, або яким керує хтось неадекватний чи непередбачуваний. Певно справа була в дитячій травмі, котра вкладалася в драму на три дії: прив’язані до машини сані, різкий ривок та коротке відчуття польоту з гальмуванням головою об дерево. Один раз вона вже зламала ніс, другий не хотілося.

Тим паче тоді подруга бодай була поряд, щоб покликати на допомогу дорослих, а зараз допомога не завадила б їй самій. Трохи напружившись, коли Волелюб обережно переніс їх на волокуші та додатково накинув мотузку поверх кожухів, Зоря трохи занепокоєно подивилася на подругу. Та так і не прийшла до тями, що потроху починало лякати. Що коли купання у крижаній воді то лише квіточки, а травма голови дасть такі ягідки, що…

До горла щось підкотило і дівчина швидко закліпала та опустила голову. Ні, все буде добре! Вона не для того зустріла подругу, щоб побачити, як вона вмирає на її руках! Не сказати, щоб паніку остаточно вдалося задавати, та Зоря з цілком розумних підстав вважала, що заспокоювати її ніхто не буде. А коли і буде – їй гірше. Якщо зараз вона покаже себе істеричною дурепою – пес хто далі буде сприймати її слова та дії адекватно. Навіть якщо вона цілком має право в обставинах, що склалися на зрив.

М’який ривок з місця змусив дівчину трохи насторожено роззирнутися. Волокуші поповзли вперед, залишаючи за собою широкий слід на пухкому сніжку. По ньому пустилися одноокий Любомир та хлопчисько. Волелюб кудись зник, певно йшов або поряд з вовком, котрий тягнув волокуші, або десь в стороні, де Зоря бачити його не могла.

Зате могла бачити безмежний простір зимового степу. Скільки вистачало зору, по світу розкинувся білий серпанок, котрий непомітно коли та як перетікав у сірий простір небес. Зимових небес з низькими сизими хмарами, котрі ось-ось мали розсипатися срібним порохом сніжинок. У якусь мить могло здатися, що хмари настільки низько, що їх можна буде торкнутися з маківки дерева.

Плавні лінії засніженого степу лише де-не-де порушували далекі одинокі фігури дерев та скуйовджені їжаки рідких кущів. Та чим далі від річки, тим менше їх було. З часу, коли вони рушили в дорогу чоловіки не промовили не слова, хіба декілька разів Любомир щось тихо казав малому, а той кивав у відповідь.

Краса та майже містична тиша зимового простору, подібний до якого Зоря бачила хіба у далекому дитинстві, заворожували. Аби не було так холодно, на це можна було б дивитися вічність, та через деякий час піднявся ще тихий вітерець. Над срібною ковдрою землі почали кружляти вихори крижинок. Краса безсумнівна, та жалка. Декілька разів отримавши жменю снігу в обличчя, Зоря все ж вирішила не спокушати долю та опустилася у кожух ще нижче, ховаючи голову. Так стало тепліше, але з’явилася інша проблема.

Як не заснути? Зморене короткою та відчайдушною боротьбою зі смертю у воді, тіло наче почало наливатися свинцем. Давалася взнаки безсонна ніч. У мирній тиші, котру порушував тільки шелест вітру та хруст снігу під лапами вовка, Зоря відчувала, як поступово перемагає дрімота.

«Я на хвилинку лише заплющу очі…» – вмовляючи себе, все ж вирішила вона, відчуваючи, як опускаються повіки.

Самотнього дерев’яного стовпа, котрий виринув із заметілі Зоря вже не помітила. А ось чоловіки не куняли. Їх не обманювала ще мляве та неспішне кружляння вітру. Пані віхола лише примірялася та варто їм бодай трохи зазіватися, як вже вона нагадає про те, що не діло вештатися в її палаці, коли панна бажає стати до танцю з паном Морозом.