Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Волелюб, котрий дійсно вирвався трохи вперед, змірив стовп коротким поглядом. Одинокий та такий високий, що здавалося з’єднував небо та землю, він трохи заспокоював. Ось зараз дійти до нього, а там з кургану вже прямо до наступного курганного стовпа, неподалік якого і облаштували зимівник. Там можна буде вкритися від морозу. Не те щоб він особливо дошкуляв їм, Любомиру і без кожуха було не дуже холодно, вовча кров гаряча. А ось їх знайди могли змерзнути.

Згадка про серйозну синьооку знайду змусила чоловіка спохмурніти. Коли вона не брехала, що дійсно належить до роду Зоря, Северин ніколи не пробачить того. Ні він, ні весь рід. Навіть, якщо вона прийшла донька роду, а не кровна. А якщо бреше…

Їй же гірше. Або вона безсмертна, або дурна, називатися так.

Що змусило її прокинутися Зоря так і не зрозуміла. Просто в якийсь момент раптом відчула, наче хтось її копнув і дівчина від несподіванки скинула голову. Вуха в ту ж секунду обпік морозний вітер, очі запорошив сніг, та вона встигла помітити те, що змусило кров швидше побігти по жилах. Темні обриси будівель, що виростали із хуртовини.

«Очевидно то і є той самий зимівник.» – вирішила Зоря, трохи насторожено ковзнувши поглядом по будівлях.

Найближча хата з біленими стінами та пухкою шапкою снігу, котрий покривав дах виглядала так, неначе зійшла з листівок. Вона починала ряд будівель, зліплених напівколом, зверненим до степу та привертала до себе увагу. Нюх із деяким запізненням полоскотав аромат деревного диму. Мружачи очі, дівчина спробувала підрахувати кількість хат, але вже скоро зрозуміла, що у хуртовині не може зрозуміти, що з тих змазаних плям хата, що комора, а що просто висока огорожа. Чхнувши, Зоря полишила те дурне діло, тим паче, що вовк цілеспрямовано потяг їх до першого будинку , повз рідкі та міцні ребра огорожі, низький тин та криницю. Останню дівчина пізнала лише по журавлю, вкритому памороззю. Зруб самої криниці замело по вінця. Картинка майнула та зникла за тином, де рух нарешті припинився якраз навпроти ґанку під ґвалт сполоханих курей з курника справа від хати.

– Ух і розігралася завірюха! Любомир, іди погрійся, та тітку Тересу гукни.

Кремезна фігура Волелюба вигулькнула наче нізвідки. Зоря від несподіванки навіть здригнулася, чим привернула до себе увагу.

– О, прокинулася? Ще трохи й відігріємо вас, – яскраво посміхнувся.

Одноокий пройшов повз них та схилився, щоб надрізати мотузки та підхопити на руки Симону.

– Чого ото задарма морозити, коли Тереса гостей виганяла?

– На переломі зими, коли ви трохи перебрали з горілкою? – невинно поцікавився хлопчисько, біля ніг якого увивалося вовченя.

Любомир у відповідь тільки трохи ніяково кахикнув та говорити нічого не став. А ось у Волелюба руки ще були вільними й свій потиличник Марко отримав.

– Тихо, не доріс ще до зловтішання.

Втім, на тому виховний процес закінчився і чоловік схилився, щоб схопити в оберемок Зорю і все ж направитися до дому, де вже зник Любомир. За порогом їх одразу обгорнуло тепло та запах свіжого хліба. В роті відразу зібралася слина, в животі загурчало. Все ж варто було поснідати.

В хаті виявилося трохи темнувато для жителя двадцять першого сторіччя. Світло давало лише полум’я з печі, відблиски якого танцювали на білених стінах, вихоплювали прості, але яскраві квіткові орнаменти. У обмазаної білою глиною печі поралася господиня. Невисока та сухенька з теплою хусткою, пов’язаною на поясі, вона якраз дістала з печі круглий хлібець. Зоря встигла якраз у мить, коли старенька обернулася та здивовано підняла полинялі від віку брови. Втім, не зважаючи на зморшки, бабця не скидалася на немічну. Принаймні на Волелюба зиркнула так, що залишилося дивуватися, як він тут же й не провалився під землю.

– А щоб вас лиха година взяла! Негайно до печі несіть! Хранителі, зовсім заморозили дівок, старі пні!

Голос у господині виявився несподівано сильним, як у тої, хто звик керувати. Зоря і блимнути не встигла, як її вже прилаштували біля печі, а Симону облаштували на припічку. До неї й поспішила старенька з молодечою проворністю. Стрепенувшись, Зоря вивернулася з кожуха, відчуваючи, що їй стає жарко та повернулася.

– Як вона?

Сказала та жахнулася свого голосу. Хрипкий звук дряпнув горло, вилившись у якийсь жахливий скрегіт. Воістину з таким голосом тільки з воронами й балакати та головне бабця зрозуміла.

– Кепсько, доню. Те що перемерзла пів біди, чаклунка бачу, їй холод не такий вже й страшний, а ось голова… Та ти не переживай, – помітивши як задрижали губи дівчини, господиня поблажливо посміхнулася. – Тут в часі тільки питання та до тями все ж прийде.

Повільно кивнувши, Зоря прикрила очі. Від стресу та холоду її трохи трусило, але то були такі дрібниці. Головне, що з подругою все буде гаразд.

«А коли вона прийде до тями – відірву їй вуха, заразі! Зв’язалася з бовдурами, ще й мене втягнула!» – подумала дівчина та повільно потерла обличчя.

Шкіру пекло, голова була трохи важкою, хотілося відпочити, а тут було так тепло. Любомир, перехопивши бабцю за лікоть, щось швидко їй говорив. Тихий гуркіт розмови, шелест вітру надворі, тріск полум’я з печі. Звуки зливалися в монотонний гул, котрий відгукувався в голові шумом крові.

Певно саме через те вона пропустила зміну тональності розмови, нові звуки зі сторони вулиці. Навіть коли двері прочинилися, вона не відреагувала на те відразу. Відреагувала вона тільки тоді, коли знову роздався голос Тереси.

– Северине, як ти вчасно!

Слово, ім’я, котре Зоря вже чула від чоловіків все ж змусило її підняти важку голову. Він з’явився на порозі в сніговому вихорі високий та статний. Розсипане по плечах сіре волосся спершу здалося Зорі сивим, та обличчя чоловіка було молодим, з гострим поглядом золотих очей та різкими лініями, неначе вирізаного з мармуру обличчя.

Якщо в близнюків золото очей сяяло теплом, інколи навіть полум’ям, це золото було холодним та походило більше на холодний цитрин. І зараз увага цього цитрину було спрямоване на дівчину, котра так і завмерла.