Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Пронизливий погляд холодних сірих очей звіра ковзнув по ній, а наступної миті він виразно закотив очі та зітхнув. І все це було таким виразно-людським, що Зоря крізь страх відчула провину. І чого ото розверещалася? Ну вовк та й вовк, що за расизм? Хіба вовки всі погані? Ось їй потрапився геть не поганий. Або вона з’їхала з глузду. Ні, вона точно з’їхала з глузду.

Остання думка остаточно заспокоїла голову і дівчина навіть посміхнулася, перш ніж свідомість почала поступово затягувати пітьма. Втім остаточно відключитися Зоря так і не змогла. Надто збуджена свідомість наче роздвоїлася. Зоря все бачила, але одночасно наче плавала у густому тумані, не маючи сил обдумати до ладу все, що відбувалося в полі зору. Повіки тільки те й робили, що опускалися і коли її різко струснули за плече, голова мотнулася наче в набивної ляльки.

– Гей, ану не спи! Перевдягнутися треба, в нас сорочки змінні знайдуться, в кожухи вас завернемо. Сухе треба, щоб до зимівника вас довезти. Рухайся!

Слова, далекі та правильні, змусили в’яло ворухнутися, та навіть рук підняти не вдавалося. Холод огорнув тіло крижаним панциром, який з кожною хвилиною здавався все важчим. На мить перед очима майнуло суворе обличчя вже не молодого кремезного чоловіка з чорною пов’язкою на правому оці. Його губи ворушилися, та говорив він надто тихо. Скоріш за все лаявся, бо вираз обличчя був вкрай роздратованим та занепокоєним.

– Симона?..

Згадка про подругу змусила дівчину стрепенутися та спробувати озирнутися, але її одразу ж повело в бік.

– Та що ж ти будеш робити з тими дівками!

Неслухняне тіло підхопили. Голова безвільно похилилася та на мить Зоря просто ткнулася носом в буре хутро кожуха. Ніс відразу залоскотав гіркуватий запах диму та терпкий тютюну. Здається дядько полюбляв посидіти з цигаркою або люлькою.

Втім про те Зоря подумала набагато пізніше. Зараз дівчина могла лише повільно, наче снула риба кліпати очима. Аби лише подати знак, що вона може й доходить від холоду, але ще жива. З огляду на все, чоловік нарешті зрозумів, що з дівки діла не буде. Голосно тріснула міцна тканина сукні, плед міг спокійно спочивати після стількох років вірної служби. Ледь сукня поповзла вниз, як на голову дівчини швидко натягнули просту льняну сорочку, котра цілком замінила сукню та могла вмістити ще чоловік п’ять. Спробувала незадоволено ворухнутися дівчина тільки коли вниз потягнули штани, та на неї лише роздратовано цикнули.

– Ото мені наче діло є до твоєї голої синьої дупи!

«Нічого не голої, в нас бодай спіднє нормальне вигадали!»

В’яле обурення відобразилося в незадоволеному кліпанні. Проте, оскільки незадоволене кліпання мало чим відрізнялося від задоволеного, невдоволення дівчини залишилося при ній.

Слідом за сорочкою на плечі Зорі опустився кожух. З яким вона так і сіла під вагою одягу.

– Та що ж ви панночки такі тендітні!

Зморщивши гострого носа, чоловік спритно схилився, щоб закутати у кожуха й ноги дівчини та перенести її до вже упакованої Симони, на голову котрої хлопчина насунув шапку. Принаймні на дівчині вона з’явилася, а ось хлопчина, носився по берегу, спритно підкопуючи та рубаючи засніжені гілки простоволосим. Світле кудряве волосся задерикувато зблиснуло, наче посеред засніженої зими виросла золотиста кульбабка.

Трохи відсторонено спостерігаючи за ним, Зоря відчула, як поступово починає колотити. Холод нікуди не дівся, вона все ще його відчувала, та бодай відчувала. Вже скоро дівчина почала цокати зубами та поворухнулася, щоб насунути хутро ближче до вух та озирнутися вже більш жваво. Симона поряд здається втратила свідомість, але наче дихала. Це хоч трохи та заспокоювало. Думки про переохолодження, смертельний сон та інше Зоря старанно гнала. Вона сама ледь могла поворухнутися і нічого не могла зробити для подруги. Залишалося тільки надіятися, що ті, хто врятував їх з льодового полону не стануть добивати їх вже на суші!

Остаточно ті та будь-які інші думки відступили, коли позад них раптом опустися на сніг вовк. Він виріс ніби ні звідки, просто величезна сіра гора хутра. Здавалося вже таку громадину гріх пропустити, але сьогодні Зоря була грішна. Двічі грішна, бо у мить, коли тварюка облаштувалася за ними пом’янула матір божу геть не в релігійному екстазі.

Декілька хвилин нічого не траплялося, ніхто не спішив їх їсти. Вовк взагалі опустив голову на витягнуті лапи та тяжко зітхнув. Інтересу до струганини він не проявляв.

Ще трохи напружена, Зоря обережно озирнулася на химерну істоту та тільки після того все ж поглянула на інших чоловіків. Вони якраз ладнали щось з гілок, котрі продовжував тягати до них хлопчина. У мить, коли Зоря звернула на них увагу, одноокий чоловік якраз махнув рукою.

– Все, Марко, досить, в’язати будемо та везти.

Хлопчина у відповідь з готовністю кивнув та поправив оперізок кожушка.

– Дядьку Волелюб, а вони щось сказали? – зацікавився хлопчина, звертаючись до другого чоловіка.

Того, що залишився у кожусі та мав на господі всі очі, котрі зараз примружив та весело посміхнувся у пишні вуса.

– То у дядька Любомира питай, моя панна була трохи холодна та небагатослівна, – відгукнувся він.

Одноокий гмикнув та підняв погляд до врятованих дівчат, щоб одразу ж помітити погляд Зорі. Вже більш врівноважений, та не такий схожий на тьмяні очі рибини на торгах.

– О, прийшла до тями?

Стиснувши губи, щоб зуби не стукали так сильно, дівчина повільно кивнула, відчуваючи як хруснув льодок, котрим вже почало братися волосся. Морозець на вулиці стояв знатний, а після теплого літа так просто шалений.

– Так? – зацікавився той, кого назвали Волелюбом та знову посміхнувся.

Зважаючи на маленькі зморшки в кутках його очей, чоловік любив посміятися. В тому числі над молоденькими дівчатами, котрих було так весело змушувати червоніти.

– То панна скаже, як її по роду звуть?

З язика ледь не зірвалося питання про те, по чому там її звуть, та Зоряна лише наморщила носа.