Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Розділ 14

Клініка, час обідньої перерви. Сонячне проміння лагідно проникало крізь велике вікно, освітлюючи затишний куточок, де Марічка, зручно влаштувавшись на лавці, неспішно потягувала ароматну каву з яскравої філіжанки. Її спокій порушив Артем, зайшовши до кімнати. Його вигляд був дещо… неординарним. Трохи скуйовджене волосся, на темно-синій футболці виднілися окремі білі та руді шерстинки, а сам він намагався всією своєю поставою випромінювати незворушну буденність, хоча внутрішня напруга видавала його з головою.

— Привіт, — промовила Марічка, уважно розглядаючи його та ледь помітно примружуючись. — Це що в тебе… залишки Боніфація? Ти сьогодні з ним особливо ніжно обіймався?

— А? — Артем автоматично, але здавалося трохи панікуючи, озирнувся через плече, ніби очікував побачити там пухнасте лихо, яке причаїлось. — А, та ні, це, мабуть, ще зранку причепилося. Він сьогодні якийсь особливо… ласкавий. До всіх лізе. Абсолютно до всіх. Дуже няшний котик.

— До всіх, тільки окрім одного ветеринара, — з ледь помітною посмішкою натякнула Марічка, роблячи маленький ковток кави. — Знаєш, Артеме, це просто вражаюче, як кіт, чий улюблений вид спорту — це двадцятигодинний сон на теплому підвіконні, раптом демонструє чудеса акробатики саме в той момент, коли Марк намагається вразити весь персонал своїм не менш досконалим відчуттям власної неперевершеності.

Артем помітно знітився. Він обережно присів на самий край лавки, наче плануючи втечу через найближче вікно у випадку небезпеки.

— Можливо… у кота просто специфічна алергія на певні парфумерні композиції? Там, здається, щось таке різке, з яскравими нотами… егоїзму та неадекватно завищеної самооцінки. Кіт, як чутливий барометр людської душі, просто реагує.

— Артеме, — Марічка підняла одну брову, її погляд став проникливішим. — Ти щось приховуєш? Ти щось знаєш про цю дивну поведінку нашого пухнастого хулігана?

— Я? Та нічого я не знаю! Я взагалі весь ранок провів в офісі! Тоха й Роман можуть це абсолютно точно підтвердити. Ми там… ну… критично важливий об’єкт тестували!

— Об’єкт, кажеш? — на її обличчі з'явилася грайлива посмішка. — А не той об’єкт, де випадково виявився файл із вельми цікавою назвою «План: Зворотний Марк»? Я чула, айтішники дуже люблять давати своїм файлам… емм… красномовні назви.

— То були… навчальні матеріали, — пробурмотів Артем, відчуваючи, як його обличчя вкривається густим рум'янцем. — Ми там… тестували різні стратегії… ну… як не варто планувати деякі… делікатні речі. Суто теоретично!

Марічка кілька секунд мовчала, уважно спостерігаючи за його метушнею, а потім раптово розсміялася, її дзвінкий сміх розлився по кімнаті.

— Зізнайся чесно, Артеме. Це ти… ти якимось чином намовив Боніфація влаштовувати ці його несподівані стрибки на людей? Ти йому щось таке шепотів на вухо?

— Та я просто… ну… сказав йому, що Марк — це не ваш звичайний пацієнт, а… своєрідний конкурент, — буркнув Артем, уникаючи її погляду. — Можливо, він просто… трохи неправильно інтерпретував мої слова. У котів же своя, особлива логіка.

— Ага. Кіт-революціонер, борець за справедливість у ветеринарному колективі. Цікава теорія. Ну добре, поки що ти отримуєш від мене один беззаперечний бонус — він хоча б його не вкусив, а лише добряче налякав, позбавивши значної частини його і без того завищеної самовпевненості.

Артем підвів на неї очі, і в його погляді було стільки щирої, майже дитячої закоханості, що Марічка, попри весь свій скептичний настрій, відчула, як її власні щоки ледь помітно червоніють.

— Ти ж знаєш, що я просто… — він глибоко ковтнув повітря, — просто шалено боюся тебе втратити. Навіть якщо мій метод боротьби за тебе виглядає як… кіт із секретною місією і парою не менш божевільних друзів-айтішників у підтримці.

Марічка тихо зітхнула, її погляд пом'якшав.

— Артеме, я досі не можу остаточно вирішити, чи це неймовірно романтично, чи абсолютно божевільно. Але мушу визнати одне… поки що це виглядає дуже, дуже смішно. А гумор, як відомо, це вже як мінімум половина успіху в будь-якій складній ситуації.

Вони обидва посміхнулися одне одному. І, можливо, за всіма цими незграбними спробами з котами-терористами та айтішними спецопераціями крилося щось набагато важливіше, ніж хитромудрий план. Можливо, це було просто справжнє, трохи кумедне, часом абсолютно безглузде, але безмежно щире почуття, яке пробивалося крізь усі перешкоди, немов вперта квітка крізь асфальт. А кіт Боніфацій… ну, що ж, іноді навіть найнесподіваніші союзники можуть зіграти свою особливу, хоч і трохи хуліганську, роль у великій історії кохання.

***

Вечір п’ятниці. Затишний паб із промовистою назвою «Синій Кабель». За облюбованим кутовим столиком, серед приглушеного гулу розмов і дзенькоту келихів, зібралася трійця героїв-айтішників — нерозлучні Тоха, Роман і трохи втомлений, але щасливий Артем. Перед ними красувалися три великі коробки з піцою, одна з яких вже демонструвала значні втрати в особовому складі, зникаючи в невідомому напрямку з вражаючою швидкістю. На столі також виднілися різнокаліберні бокали: Тоха енергійно піднімав свій з яскраво-жовтим лимонадом, Роман не менш урочисто тримав у руці пінний келих, а Артем скромно насолоджувався яблучним соком.

— Ну що, браття! — вигукнув Тоха, ефектно розмахуючи ще гарячим шматком піци з подвійною пепероні, наче переможним мечем. — За блискуче завершення операції «Кіт Боніфацій»! Коли наш пухнастий спецназівець Боніфацій здійснив своє десантування на цього самозакоханого Марка, я, чесно кажучи, на секунду подумав, що той зараз терміново попросить відпустку за свій рахунок!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍