Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

в центрі нашої уваги, він розігрався до нестями: бігав, лазив, скакав, а потім раптом вибіг з кімнати і повернувся в капелюсі дідуся. Він важно походжав, мов той заправський джинджик, часто знімав капелюха і вклонявся. Наш регіт потурав йому. Тоді він насадив капелюха собі на хвоста, підкинув його і піймав головою. Нараз удавши, що дуже розсердився, пхнув капелюха ногою, згорнувся в ньому клубочком і прикинувся сплячим.

Ми з Анджелло аж заходилися від сміху, коли раптом одчинилися двері, і в кімнату зайшов дядько Віта. Його завжди спокійне обличчя було дуже сердитим. Він підхопив Ніколо, погладив його і посадив в корзинку, що стояла в кутку; потім підібрав дідусевого капелюха, і витріпуючи з нього пил, сказав щось по-італійськи, Анджелло звернувся до мене:

— Дядько каже, що навіть він, глухий чоловік, чув галас, який ми тут здійняли. А сьогодні ж для нас святий день... і він хоче, щоб ми сіли й заспівали псалмів. — А від себе Анджелло додав: — Дядько Віта дуже побожний, запам'ятай.

— А що він ще говорив?

— Та... він сказав ще, що твій дідусь сам уже випив три пляшки вина. І... що він гладить під столом ручки Кларі.

Я принишк і сів на підлогу поряд з Анджелло. Дядько Віта закрутив шарманку, і ми заспівали:

О Маріє, царице святая,

Ми вінками тебе уквітчаєм... 

Коли ми скінчили, дядько Віта лагідно посміхнувсь і щось промовив. Анджелло переклав:

— Він каже, що ми ніколи не повинні забувати, як хороше відчувати на собі благодать божу. Навіть, якщо ми помремо в таку хвилину, або нас уб’ють чи поріжуть на дрібні шматочки, то одразу ж попадемо прямо в рай.

Тут мене покликали знизу, бо вже час було йти додому. Дідусь стояв у передпокої, потискуючи руки містеру і місіс Антонеллі та обіймаючи Клару за талію. При цьому він ласкаво примовляв:

— Серденько моє, ви мусите дозволити мені це, враховуючи, що я вже старий чоловік, гідний бути вашим батьком.

— Прощавайте. До побачення. — Щиро прощалися з нами всі члени родини Антонеллі, за виключенням Клариного кавалера, який тільки-но прийшов і сердито спостерігав, як дідусь цілує його дівчину.

Вийшли на вулицю. У мене дзвеніло в голові від радісних подій цього знаменного дня. Дідусь теж досить оживився: очі в нього блищали, щоки горіли, і час од часу він трохи похитувався, щоб втримати рівновагу.

Благодать! Це слово дядька Віти знову зринуло на мене, мов весняна пташка. Тепер я знаю, що гарно причастився, може, навіть і відмінно. Я відчуваю, що дідусь от-от почне розводити теревені, і тому попереджую його:

— О, дідусю, як я люблю нашого спасителя... але й тебе дуже, дуже люблю!  

13

Задушливий серпень ми проводили серед опалених спекою і вкрай запилених живоплотів; лише зрідка повівав вітерець і дерева тяжко зітхали, — то був стогін землі, надто переобтяженої врожаєм. Більшість лівенфордців поїхала з своїми сім’ями до моря, і пусте місто здавалося зовсім чужим. Мені навіть моторошно було самому ходити його мощеними вулицями, бо мене переслідував цокіт власних підборів.

Ідучи на прогулянку, я щовечора стикався з Джемі Ніггом, що сидів верхи на кам’яній огорожі нашого саду, навмисно повернувшись спиною до вікон. Він вперто награвав щось на губній гармошці і, оскільки й сам не міг назвати своєї пісні, я охрестив її «Пісенькою Джемі». Вона й досі бринить у мене в голові! Джемі не переставав грати навіть тоді, коли я сідав поряд з ним і замріяно спостерігав срібну росу на пожовклих листочках і сизий туман, що насувався з гір і ніс питво й прохолоду змученій спекою землі.

О  сьомій годині з дому виходила Кейт і прямувала до своєї подруги Бессі Евінг. Цілий тиждень вона не звертала на нас ніякої уваги, тільки злегка кивала мені головою. Джемі теж здавався зовсім байдужим, лише пісенька його звучала все голосніше, наздоганяючи Кейт, що віддалялась від нас. Хоч тут не було ні любовних зітхань, ні балкона, ні гітари, це нагадувало мені серенаду — настирливу й невідступну шотландську серенаду.

Одного вечора Кейт, мов ненароком, зупинилась, суворо глянула на мене й сказала:

— Ти б краще йшов заніматись, аніж стовбичиш тут.

Не встиг я відповісти, як Джемі вийняв з рота гармошку й сміливо зауважив:

— Хлопець не робить нічого поганого.

Кейт змушена була глипнути на нього. І в цей погляд вона вмістила увесь свій гнів: за те, що він переслідує її, за те, що сидить в її присутності, й за те, що сама вона сердилась на себе. Та Кейт перша опустила очі. Запала мовчанка.

— Чудовий вечір, — почав Джемі.

— Скоро піде дощ, — заперечила Кейт.

— Можливо, можливо... Рясний дощик нікому не завадить.

Коротка пауза.

— Так ви затримуєте мене тут, щоб патякати про погоду? — глузливо кинула Кейт, але з місця не зрушила.

Тільки тепер, коли вона отак стояла перед нами, гордо підвівши голову й рішуче ступнувши вперед ногою, я помітив, яка у неї гарна статура та до чого красиві ноги. Джемі теж, певно, був збентежений, бо одразу ж труснув свою гармошку і замріяно зіграв кілька нових колінець своєї пісні.

— Я тільки подумав, що в такий вечір непогано було б прогулятись, — мовив він насмішливо.

— Невже?! А куди б вам хотілось піти, дозвольте вас спитати.

— Та куди-небудь, мені однаково.

— Дякую, дякую красно, — гордо мотнула Кейт головою. — Дуже приємна пропозиція. Але я йду в гості до своєї подруги міс Евінг. — І пішла.

— Мені з вами по дорозі, — крикнув Джемі і плигнув з паркана. — Я проведу вас до самої хвіртки міс Бессі.

Кейт розгубилась. Щоки у неї й досі палахкотіли, і, видно, вона ще більше розсердилась. І все ж мені здалося, що їй не так-то вже й неприємне було товариство Джемі, хоч і пішли вони на деякій відстані одне від одного. А милосердна ніч сховала від людей потворні ноги Джемі.

Я трохи постояв, ковтаючи з насолодою повітря, а потім кинувся, мов навіжений, додому, щоб знов засісти за книжки.

Мардок уже