Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

Анджелло — Вітальяно, смаглявому чоловікові років п’ятдесяти, з байдужим, як у всіх глухих, виразом обличчя. Всі вони посміхалися до мене, а місіс Антонеллі, огрядна жінка з чорними очима та крихітними сережками у вухах, зодягнена в зелене оксамитове плаття, ласкаво дивилася на мене і примовляла:

— Який гарненький товариш у нашого Анджелло!

Раптом містер Антонеллі, такий же чорний, як і його дружина, але менший на зріст і з лисиною на голові, плеснув у долоні і, глянувши на дідуся сумними, як і у Анджелло, очима, гаряче, але трохи соромливо сказав:

— Містер Гау, наші хлопчики уже потоваришували... Якщо не гордуєте, то ходімо снідати з нами.

Дідусь одразу погодився. Містер і місіс Антонеллі, дуже зраділи. І ми пішли: Анджелло і я — попереду, а всі останні — за нами.

Сім’я Антонеллі мешкала над крамницею, розмальованою рожевою та малиновою фарбами, над входом якої висіла дошка з золотим написом: «Першорядний салон морозива. Власник— Антоніо Антонеллі». Така ж екзотика була й нагорі: барвисті килими, яскравожовті з зеленим занавіски. Скрізь — лубочні картини з церковними написами (Антонеллі були дуже набожні); обабіч каміна — краєвиди Капрі і Неаполя, а рядом — господи милосердний! — виверження Везувія.

На позолоченій поличці стояла причепурена, мов лялька, статуетка, що ласкаво посміхалась до мене. Ніколи ще не був я в господі, де все було б таким дивним і чудернацьким. З кухні проникали аромати незнайомих мені страв — пахло фруктами, чимось гострим, кислим, терпким, цибулею та пряженим салом, а з погреба долинав солодкий запах ванілі, яку кладуть у морозиво.

Поки місіс Антонеллі з Кларою поралися біля стола, Анджелло взяв мене тихенько за руку і потягнув униз, на перший поверх. Тут він зупинився з таємничим виглядом біля кімнати, що, як з’ясувалося потім, належала його дядькові. Крізь напіврозчинені двері я з завмираючим серцем помітив шарманку, справжню старовинну шарманку, на якій перламутром було виведено: «Органчик Орфея». Та раптом Анджелло гукнув:

—  Ніколо? Де ти, Ніколо?

З ліжка скочила мавпочка в червоному жупанчику, підійшла, похитуючись, до Анджелло і плигнула йому на руки. То була чистенька мавпочка з сумними очима і малесенькою зморщеною мордочкою, схожою на личко немовляти,— пригнічене й здивоване, схвильоване й роздратоване. Анджелло ніжно гладив мавпочку і дозволив погладити також і мені.

— Погладь його, Робі. Він не кусається. Адже він знає, що ти мій кращий друг. Авжеж, Ні- коло? Не бійся, у нього нема бліх. Він належить моєму дядькові Віта. Дядько любить його більше за всіх. Він каже, що Ніколо приносить нам щастя. Коли ми приїхали в Лівенфорд і були дуже бідними, дядько Віта ходив вулицями з шарманкою і Ніколо й заробляв на хліб. А тепер, коли ми розбагатіли, — ну, майже стали багачами — мама не дозволяє йому цього робити, хоч дядькові часом дуже кортить. Мама каже: нам непристойно займатися таким ділом. Ніколо наш улюблений пестунчик. Йому було всього три роки, коли дядько купив його. А тепер йому десять. Але він ще молодий, бо мавпи живуть страшенно довго.

Тут місіс Антонеллі покликала нас, і ми побігли наверх; Анджелло захопив мавпочку з собою. Та коли він заніс її до вітальні, місіс Антонеллі запротестувала:

— О, ні, не треба тут Ніколо! Адже сьогодні у нас такі дорогі гості.

— Мамусю, — благав Анджелло, — сьогодні ж день мого причастя.

— Ну, гаразд, гаразд, — місіс Антонеллі глипнула на дядька Віту, а потім мило посміхнулась до дідуся. — Ніколо пестунчик нашого Анджелло!

Анджелло проказав молитву, і всі ми сіли за стіл, застелений вишитою скатертиною і заставлений безліччю страв, яких я ніколи не бачив у Ломонд В’ю. Там стояли великі блюда з м’ясом і рисом, з макаронами, залитими томатним соусом, паштет з курки, холодець з язика, маслини, сардинки, анчоуси, ваза з фруктами, величезний торт з морозива, на якому кремом було написано: «Благослови, господи, нашого Анджелло», та декілька високих пляшок вина.

Дідусь, якого посадовили поміж Кларою та місіс Антонеллі, був на сьомому небі, а на покутті сидів щасливий і задоволений містер Антонеллі. Він весь час пригощав дідуся.

— Покуштуйте ось цього вина, містер Гау. Воно особливе — з Неаполя, «Фраскаті».

Наповнили бокали, налили навіть мовчазному дядькові Віталіно, який, очевидно, був чужаком у цій дивній сім’ї. Підвівшись, дідусь проголосив тост:

— За наших малят! Щоб їм щастило в житті.

Всі випили, навіть ми, діти, — нам з Анджелло теж дали чарочки, що нагадували наперстки. Вино було солодке й приємно гріло в животі.

— Ну, як «Фраскаті», містер Гау? — звернувся м-р Антонеллі.

— Дуже приємне, — чемно відповів дідусь. І тихіше додав: — Слабке.

— Так, так, трохи слабке. Ще бокал, містер Гау.

— Дякую, містер Антонеллі.

Мавпочці, очевидно, надокучило сидіти на колінах у Анджелло, вона підвелась і схопила зі столу банан. Я здивовано спостерігав, як вона спритно обідрала його й почала їсти — ну, прямо тобі маленький чоловічок! Анджелло гордо кивнув мені й прошепотів:

— Почекай, ти ще не те побачиш.

— Дозвольте мені налити ваш бокал, місіс Антонеллі, — звернувся дідусь. — І ваш теж, люба міс Кларо. — Хоч вони й відмовились, прикривши рукою бокали, дідусь явно користувався у них успіхом. Він наповнив свій бокал і, шепнувши щось на вухо сміхотливій Кларі, почав серйозно розповідати нашій господині про свої часті відвідини балів у мера та в інших особняках, що розташовані на Кладовищенській вулиці. Місіс Антонеллі слухала його з щирим захопленням, явно радіючи з того, що хоч у розмові може прилучитися до такої знаті.

Сміх ще дужче задзвенів, коли дідусь почав кепкувати з Клариного кавалера.

— Ну, хіба ж можна зрівняти сучасне молоде покоління з нашим! — важно проголосив він.

Коли дідусь і містер Антонеллі почали піднімати тости «За Італію», «За Шотландію», нам з Анджелло дозволили встати з-за столу. Ми захопили з собою Ніколо і знову забралися до кімнати дядька Віталіно, де заходились крутити шарманку, натиснувши спершу кнопку з написом «Тихо». Шарманка награвала чотири мелодії: «Шотландські дзвіночки», «На бій, на бій, солдати!», «Боже, врятуй короля» та «О, Марія, ми квітами тебе увінчаєм!»

Ніколо теж бавився з нами. Особливо реагував він на пісню «Шотландські дзвіночки», під яку весело танцював і перекидався. Опинившись