Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 9.3

Стомлені очі й поколоті пальці – також ціна нашого вбрання. Поки Грейс бавить Рея, а дівчата кладуть останні стебки, я вирішую сходити до Сінни. Останній тиждень був холодним, з приморозками. Можливо, я вмовлю її провести цю зиму в замку, біля кухні. Але то малоймовірно. Про всяк випадок беру з собою шматок запеченого окосту і яблучний пиріг.

Суха трава під ногами і гілки чагарників вкриті памороззю. Вони ледь потріскують під ногами, коли я пробираюсь знайомою стежкою. Де-не-де між гілками застигла павутина – краплі вологи на її нитках перетворились у гострі шпички крижинок і це мереживо не відтворити найвправнішій майстрині з людей. На межі чутності бринить: «Побажа-ай!..», і ліс, ніби змовившись, підкидає під мої очі все нові дива: кришалики льоду на темно-зеленій подушці моху, оправлене в мороз листя падубу, на яке падає сонячний промінь… Я розглядаю, але не піддаюсь на ці хитрощі. Заблукати у чарівних лабіринтах Тих, що в лісі, спокусившись на марну дрібничку, мене не вабить. Скоро під дією зимових морозів всі чари заснуть. І тоді таємні стежки буде берегти лише Холод.

Сінна очікувано відмовляється. На печі в неї булькає і пахне грибова юшка, в халупі тепло і вона насміхається над моїми переживаннями.

- Дівчинко, я провела тут більше зим, ніж тобі років. Нічого зі мною не станеться.

- Ти вже не така молода, як тоді. І вовки…

- От не тобі мене лякати вовками. Перестань. І до речі, про вовків серед людей. Відчуваю, що скоро з'явиться тут зі своєю зграєю. І краще тобі отак не блукати лісом самій.

- Кому я тепер потрібна…

- Все тому ж. Тепер тебе не захищає ні рід, ні незайманість. А те, що він хотів, ти й досі маєш.

Знизую плечима і вихожу надвір. Доки юшка зготується, можу трошки поколоти дрова. Сокиру беру біля порогу. Товстих колод тут немає – Сінні не під силу притягнути їх. А сухі і невеликі мені цілком даються.

Чи може мене захистити Лейвуд? Я не маю там жодної рідної людини. Навіть від Міргана я там буду далі, ніж тепер. Адже він приїде до матері рано чи пізно. Так, і з молодою дружиною. Проте, коли це ще буде. А Сінна мені як матір. Залишити її – розлучитися з єдиною рідною людиною.

- Сінно, що ти знаєш про Лейвуд? – питаю, дмухаючи на ложку. Грибова юшка вже розлита по мискам і Сіна ріже хліб.

- Багато знаю, насправді. Колись жила там.

- Дійсно?! – вражено випростовуюсь. – А чому прийшла сюди?

- Найбільша причина – твоя мати. Не могла залишити її саму.

- Ви ж навіть не бачились ніколи.

- Це ти так вважаєш, дитинко. Я мусила їй помагати. Було ясно, що довго вона не протягне.

- Ти лікувала її? Вона була хвора?

- Так, на твого батька. Він забрав її і вона розірвала всі зв'язки. Так довго не живуть. Але вона ніколи не жаліла про свій вибір. Я ж просто підтримувала її сили відварами, травами. Трохи чарами, коли могла.

- Звідки забрав? Про що ти говориш?!

Сіна зітхає. Підпирає голову рукою.

- Ми обидві були жрицями. Вона зустріла твого батька і покохала. Ніхто добровільно її б не відпустив – вона мусила рвати зв'язки і присяги. А через такі обірвані зв'язки сила стрімко витікає. Її вистачило на тринадцять років. І то з моєю допомогою.

- А ти? Ти ж жива?

- Мої присяги були іншими. І відтинала я їх поступово. Вона так не могла – була вже вагітна твоїм братом. Жриці не можуть мати дітей – сила, що дана їм, вбиває плід. Тому Лінд й вчинила так, як вчинила.

- А тато? Тато знав? – невже він не розумів, що чинить.

- Що вона жриця? Знав. Але він вважав, що ваші храми і священники сильніші за старі обряди. Вважав, що витяне Лінд з-під опіки нечисті. – Сінна зітхає. – Але він любив її. Так само сильно, як і вона.

- Вона могла б купити собі роки життя ціною вашого. Це моторошно і криваво, але перед страхом смерті деякі йдуть і на таке. Вона ж занадто любила вас, щоб навіть подумати про це. Якийсь час я ненавиділа твого батька за неї. Навіть сподівалася, що її почуття згаснуть за кілька років і я вмовлю її повернутися. Але коли випадково зустріла тебе… Зрозуміла, чому Лінд цього ніколи не зробить. Я і сама б не зробила.

- Вона мала б нас з братом…вбити?

- Принести викупну жертву. Так. Натомість вона віддала зайві роки, щоб захистити тебе. Адже на тебе міг перейти її борг перед Богинею. Тепер же ти нічого нікому не винна. Але той вовк… він знає, що ти – бачиш. І хоче тебе собі.

- Навіщо?

- Хто зна. Він старий – можливо, хоче молодості. А може - сили. Чоловіки завжди прагнуть сили.

- Щоб теж вбити мене?

- Не обов'язково. Чаклунка на ложі – теж непогане джерело молодості й довголіття. Просто вбити недостатньо, потрібно знати обряд. Хто знає, чи Кертісу він відомий.

- А тобі?

Сінна хмуриться. Звичайно, вона знає - розумію раптом. Сама ж хотіла провести його для моєї матері.

- Доїдай. – киває на охололу миску. – І йди вже додому. Тобі зараз не час валандатися лісом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍