Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

набридливого комара, й буркотів, що ми поговоримо потім. А потім був «Пегас» або «Клуб мандрівників».

— А я не одержував «двійок». А коли хапав якусь там «трійку» з плюсом, батько втішав мене тим, що багато рок-зірок мали значно гірші оцінки. І радив мені не перейматися, бо, коли я стану славетним басистом, нікого не буде обходити моя «трійка» з історії. Добре, ходи вже, Ягодо, до того Рисека, бо я і сам починаю хвилюватися.

— Прошу, прошу. Тобі не заважатиме, якщо я в ході бесіди буду підкріплятися? — Рисек прочинив шухляду письмового стола (стиль ранній реал-соціалізм) і зашарудів обгортковим папером. — До обіду ще дві години, а мій шлунок уже божеволіє.

— Їжте собі на здоров’я. Я й сама маю напади голоду, особливо під час дієти.

— Зовсім, як я. Я саме впродовж трьох днів намагаюся споживати не більше як тисячу шістсот калорій — і прошу дуже, — він вивільнив із обгортки кільце домашньої, добряче прокопченої ковбаси й заходився краяти її на кружальця одноразовим пластмасовим ножем.

— А ви не пробували дієту Квасьнєвського?

— Ніяких «ви», просто Рисек, дорога Ягодо. Я подав би тобі руку, але вона вимащена в цій ковбасі. А стосовно тієї дієти, то… — обірвав він, щоби вкинути до рота чергове кружальце.

— Може б, ви… тобто… ти, може, тебе, Рисеку, вона б і влаштувала, бо містить великі кількості жиру й м’яса.

— Знаю, я пробував, і, на жаль, вона мене не влаштовує, бо я ласий до солодощів. Без ковбаси ще можу обійтися, — він облизав ножик, — без смальцю теж, але без шарлотки моєї колишньої просто пропаду. Я навіть узяв у неї вчора рецепт і попросив, щоб вона мене навчила, поки переїде до свого чаювальника. — Він проковтнув наступне кружальце й зиркнув на годинник. — Добре отак балакати про ковбаси й шарлотки, але час перейти до справи. Що б ти сказала, Ягідко, якби я запропонував тобі роботу?

— Роботу? — Я голосно глитнула слину. — А Юзек? Адже він уже не п’є.

— За кермом ти тільки марнуєш своє життя, дівчино. Я радше збирався запропонувати тобі стати нашим психологом.

— Нашим, тобто чиїм? Твоїм?

— Чому 6 і ні? Я не боюся длубання в душі. Мені навіть придалося б закінчити те, що ми почали з доктором Морквиною. Він поїхав так несподівано і залишив усе в розкопах.

— Якась серйозна проблема?

— Ні, просто я маю фобію до ванни.

— Отак на голому місці?

— Причина є. Не така вже й велика, бо налічує тільки метр п’ятдесят три сантиметри. Але дуже вже обтяжлива.

— Болек говорив мені про твого сина.

— Ну власне. І через нього я боюся залазити до ванни. Бо досить мені, Ягодо, зануритись у піну, як той спритник одразу вмикає пісеньку про катованих батьками дітей. А потім заявляє, що знову одержав «одиницю». Кілька разів я мало не втопився, так він мене заскочив. Головне та музика, що волає на піввулиці.

— Ну то я й не дивуюся, що ти маєш фобію до ванни.

— Дійшло до того, що я беру лише душ, — скаржився Рисек, нервово відкорковуючи бляшанку кільок у томатному соусі. — І то о якійсь дикій годині: перша ночі, четверта ранку.

— Не завадило б над цим попрацювати. — «Ого! В мені вже ввімкнулася кнопка „Психологічна допомога“».

— І попрацюємо, Ягідко, обіцяю тобі, але тільки під час відпустки, коли я переживу госпіталізацію Зефірина. Тоді я віддам тобі своє нутро і всю решту, щоб ти досхочу в ньому копирсалася. А наразі ти вислуховувала б пацієнтів із поліклініки та лікарні. Люди страшенно цього потребують. А ти, здається, полюбляєш слухати звіряння.

— Справді, от тільки…

— Болек казав, що ти просиджуєш у них кілька годин на день.

— О Боже, тоді я більше не буду.

— Не треба робити такі налякані очі, Ягодо. Це був комплімент. Ком-плі-мент. Болек хвалився, що ти забездурно сидиш і всіх вислуховуєш замість таляпати ногами в Зеленці. Тож я подумав, що ти могла б робити це за гроші.

— Я й сама не знаю, — відповіла я, нервово гризучи олівець. — Ви маєте такі заборгованості…

— Як і вісімдесят відсотків лікарень у цій державі. Однією ставкою менше чи більше нічого не змінить. Поза тим, Ягодо, частину грошей я докладав би тобі зі своєї зарплати, як колись Морквині.

— Але чому?! — вразилась я.

— Бо я знаю, що воно того варте, — він швидко глипнув на мене. І зразу переключився на відкорковану бляшанку. — Я можу піти на такий ризик.

Проблема в тому, чи можу це я. Сама думка про те, що я отримую щось від незнайомої людини, пробуджує в мені рефлекс утечі на інший континент.

— Принаймні пообіцяй мені, що спробуєш. Один місяць, Ягодо, добре? Ну то я страшенно тішуся, що ми домовилися. — Він подав мені руку, а я почула себе так, як багато років тому, коли одержала незаслужену «п’ятірку».

Незаслужена «п’ятірка»

Увійти до аудиторії, всміхнутися, витягти білет. Короткі роздуми. Після чотирьох речень я виявила, що екзаменатор вписує мені до заліковки «п’ятірку». З переляку почала затинатися.

— Не варто так переживати, пані Ягодо. Адже я бачу, що ви знаєте, а мене вже нудить на самий звук прізвища Юнг. — Він закрив заліковку. — Ну то бажаю вам вдалої сесії і до побачення за рік, на виховній психології.

Я вийшла, сповнена почуття провини.

— Я не люблю нічого одержувати надурняк, — пояснила я Моніці.

— Ягодо, подивися на це інакше. За тиждень докори сумління розвіються, а «п’ятірка» в заліковці залишиться. Враховуються конкретні речі, а не емоції.

Відтоді минуло десять років. Хоч би скільки разів я розгортала заліковку й дивилася на оцінку з розвивальної психології, серце підступало мені до горла.

Друге

— Я мушу погодитися на цю роботу?

— Мусиш, — порадила мені Аня, ледь притомна від недосипання. — Ягодо, а ти не могла б вирішувати такі проблеми трохи пізніше? Наприклад, о сьомій ранку?

— Чому ти вважаєш, що я мушу? — не вгавала я.

— Бо ти любиш слухати. Бо інші тобі звіряються. Бо ти вмієш дотримуватися кілометрової дистанції, тобто не ризикуєш, що станеш жити чужими справами. Ну і тому, що ти, Ягодо, дуже любиш бути потрібною й корисною.

— Бути потрібним, — замислилася Малина, — це, мабуть, одна з найважливіших речей в житті людини. Саме тому мені спало на думку, що моя хандра великою мірою виникає тому, що я нікому не потрібна.

— Нікому? — здивувалась я.

— Ну так, Ягодо. Мама перейнята схилянням свого нареченого до шлюбу. Брат — це молодий кіт, і в розмовах із ним я завжди мушу зводити все