Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

навряд чи хтось з них зміг би впізнати в ній радницю імператора, вирішила Преподобна. Вона привітно всміхнулась вродливій авреліанці, що стояла на ґанку одного з розкішних особняків, але та у відповідь лише холодно — і, як здалось Преподобній, здивовано — кивнула.

«Я тут чужинка, “тонконога”», — Сайкс напружила м’язи, раптом відчувши гнітюче тяжіння планети. Вона пришвидшила кроки, намагаючись визначити, як гравітація Аврелії змінює ритм і пластику її ходи.

Врешті-решт, вона мусила визнати, що крокує як чапля.

Певно, місцевим кумедно дивитись на таке пересування, подумала піфійка. Вона спробувала рухатись більш пластично, але колінні суглоби все одно працювали, немов механічні шарніри. За хвилину в неї затерпли гомілки. Врешті-решт, Сайкс вирішила не псувати собі настрій динамічним напруженням й знов пірнула у зовнішні враження: дитячі голоси, звуки і барви вулиці, гру світла на деревах і спорудах.

Вже здалеку вона побачила розкриті назустріч сонцю панелі високого зеленого даху.

Дім з її сну.

Родове гніздо Каспетів.

Потрапивши до зони дії його охоронної автоматики, Преподобна торкнулась брошки з вмонтованим розпізнавальним чіпом.

Відтак відкрила ґратчасту фіртку і зайшла на ґанок.

Їй довелось чекати, перш, ніж господар вийшов зустріти гостю.

— Хао! — привітала вона Каспета на місцевий копил. — Мене називають Сайкс.

— Доброго дня, — кивнув Гел. — Мій домашній комп’ютер, радше за все, глючить. Він ідентифікує вас як Преподобну сестру і радницю нашого доброго монарха.

— Він не глючить.

— Навіть так… — очима старого пробігла тінь. — Тоді я щасливий, що така непересічна особа завітала до мого дому… Мене називають Гелом Каспетом. Проходьте.

Астрофізик провів гостю на другий поверх, завів до кабінету і запросив сісти у глибоке крісло.

— Я не кожного дня приймаю придворних… — почав він.

— Облиште, — Сайкс зручно вмостилась у кріслі. — Всі церемонії зайві.

— Але ж… ваш візит.

— Я випадково натрапила на запис вашого допиту офіцерами Джи Тау. Ви висловили цікаві думки. Мені захотілось з вами поспілкуватись.

— Ви жартуєте? — обличчя старого помітно почервоніло.

— Аж ніяк.

— Ви прийшли сюди, лише щоб поспілкуватись?

— Так.

— Ну, припустимо… — Каспет уважно дивився на гостю, піфійка майже фізично відчула, як його погляд давить їй на перенісся. — Візьмемо за гіпотезу, що ви кажете правду… Щодо «цікавих думок» ви, звісно, перебільшуєте. Принагідно дякую за комплімент. Але, як би вам це сказати… Я прожив сотню років. Чого приховувати: у моєму віці балакучість — наслідок старечої деменції. Здається, той слідчий з Джи Тау врахував дану обставину, коли слухав мої теревені. Він, до речі, мені здався людиною проникливою.

— Я би випила чаю.

— Вибачте, я трохи заскочений.

— Вибачаю, Геле, — погляд Преподобної не відпускав його очей. — Ми, піфійські Знаючі, володіємо навичками телепатії. Зараз у вашому розумі домінує припущення, що візити таких, як я, не приносять простим смертним нічого доброго. Мушу визнати, що у цій думці присутня рація. Але цього разу вам нічого не загрожує. Я гарантую.

— Дякую, що не приховуєте ваших здібностей, — після довгої паузи мовив старий. — Якому з сортів чаю ви надаєте перевагу?

— Гербаті авреліанській.

— Вам направду подобається ця кисла трава?

— Якщо її змішати з білим земним, скажімо з «агатовими стрілами», то виходить непоганий букет.

— «Агатові стріли», на жаль, не доступні моєму сервіраторові, — Гел набрав код на консолі, — але спробуємо зробити щось адекватне статусу такої високоповажної гості.

— Ви сказали слідчому, що з сумом спостерігаєте занепад людства. Що ви мали на увазі?

— Це лише мої приватні роздуми. Так би мовити, нічні блукання самотнього інтелекту. Навряд чи вони цікаві тим, хто щоденно читає звіти аналітиків та бачить проблеми людства з висот трону… А ось і чай.

— Дякую… Він дуже ароматний і зовсім не кислий… Ви вважаєте себе філософом, правда ж?

— Це ви побачили у моїй голові?

— Мені цікава ваша концепція занепаду людства.

— Справді?

— Ваше здивування і ваша іронія — на грані. Ви ж свідомі того, що володієте цілісним баченням історичних процесів. Таке бачення в наші часи рідкісне. Ви не ворог Імперії, проте не вірите в її майбутнє. Ви — вчений, прожили довге життя, були свідком Великої смути та відновлення порядку за доби Ойзеле. Нам, Знаючим, відомо, що підкріплене досвідом відсторонене спостереження іноді виявляє джерела проблем ефективніше за статистику та експертні оцінки. Мене цікавлять підстави вашого песимізму.

— Тоді вам доведеться слухати довгі старечі розумування.

— Я не поспішаю.

— А високі імперські справи?

— Зачекають.

— Ну, якщо вас так цікавить моє «відсторонене спостереження»… — Каспет зручніше вмостився у кріслі, яке слухняно підлаштувалося під вигини його тіла. — Тоді слухайте. Можливо, все, що я вам тепер розповім, ваші премудрі піфійські жриці вже давно зрозуміли.

— Ми знаходимось в самому процесі, ми його частина. А ви дивитесь наче з дистанції.

— А, ну так, авжеж… Я думаю, Сайкс, все почалось ще тоді, коли людство мешкало на Землі. Коли ще не придумали молекулярних синтезаторів, не розмножили віртуальні світи й не почали вдосконалювати тіла за допомогою імплантатів та генетичної інженерії. Мої предки були корінними європейцями і жили не в мегаполісі, а в горах. Така собі консервативна родина, яка дотримувалась традиційних переконань.

— Вони були амішами?[31]

— Ні, вони не були релігійними фанатиками й не відмовлялись від побутової техніки. Аж ніяк. Просто жили окремо, самодостатньо, у певній гармонії з оточуючою їх природою, з тими земними горами. З Альпами. Ви зараз, напевно, думаєте, що я їх ідеалізую. Можливо, що й так. Я знайомий з їхнім життям за відеозаписами, а ті відтворюють лише частину тодішньої реальності. Зрозуміло, що кращу, позитивну частину. Адже записи є посланням нащадкам, себто нам. Аби ми їх поважали, наших предків. Вони нас також ідеалізували, авжеж. Як тільки ми починаємо вибудовувати родоводи, лінії спадковості, без різниці, в якому часовому напрямку — одразу виникає цей глянц, цей сентимент. Така вже природа людей… На одному з тих записів я знайшов роздуми Гільди Каспет. Так її звали. Коли спалахнули перші руйнівні революції в мегаполісах, їй вже було далеко за вісімдесят. Вона була свідком останнього світлого століття Ери Посланців. Дитиною вона ще гралась з примітивними роботами і читала паперові книжки, а в кінці життя вже ховалась в гірських долинах від генетичних модифікантів і нападів соціопатів. Їй було над чим подумати. Та й серед її сучасників траплялись проникливі люди. Вони багато дискутували про те, чому все пішло не так. Чому всі досягнення науки та соціальні свободи пересічні люди використовують задля примітивних форм конкуренції, задля хворобливого самоствердження. От ви мені, Сайкс, скажіть: чому?

— Ті, хто створив людство, заклали до психічного ядра нашої раси певні… запобіжники.

— Їм було мало того, що ми живемо лише сто двадцять стандартних років? Що втрачаємо півжиття на засвоєння досвіду попередніх поколінь?

— Вони