А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

вже в дорозі, мем. Я хочу, щоб ви заспокоїлися. Можете представитися?

— Анна Фокс.

— Добре, Анно. Як звуть вашу сусідку?

— Джейн Расселл. О, Господи.

— Ви зараз біля неї?

— Ні. Вона живе… в сусідньому будинку, за сквером.

— Анно, ви…

Він заливає слова мені до вух, наче сироп — яка диспетчерська служба надзвичайних ситуацій наймає таких неквапливих людей? — коли раптом відчуваю, як щось шурхає об мою ногу. Я опускаю голову та бачу Панча, що треться об мене своїм боком.

— Що?

— Ви напали на свою сусідку?

У темряві вікна, я бачу, як роззявляється мій рот.

— Ні.

— Зрозуміло.

— Я визирнула крізь вікно і побачила, як її вдарили ножем.

— Зрозуміло. Ви знаєте, хто це зробив?

Я примружуюсь, вдивляюся у вікна вітальні Расселлів — вона на один поверх нижче, від місця, де стою я, — та не бачу на підлозі нічого, окрім розшитого квітками килима. Я стаю навшпиньки, витягую шию.

Все одно нічого.

А тоді вона з’являється: рука на підвіконні.

Тягнеться догори, наче голова солдата, що вигулькує з окопу. Я бачу, як вона проводить пальцями по склу, малюючи кров’ю лінії.

Вона ще жива.

— Мем? Ви знаєте, хто…

Та я вже вистрибнула з кімнати, кинувши телефон на підлогу, а кіт понявчав мені у спину.

33

Парасоля стоїть у своєму кутку, зіщулена під стіною, наче налякана наближенням якоїсь загрози. Я беруся за прохолодну ручку, що гладенько лягає в мою змокрілу долоню.

«Швидкої допомоги» нема, але є я, лише за кілька кроків від Джейн. За цими стінами, за парою дверей, вона виручила мене, прийшла на допомогу… А зараз у неї із грудей стирчить лезо. Моя клятва психотерапевта: «Перш за все я не маю права нашкодити. Я сприятиму зціленню та добробуту і ставитиму чужі інтереси понад своїми».

Джейн десь там, за сквером, рукою розгрібає кров із рани.

Я відчиняю двері у передпокій.

Крізь тамтешню загуслу темряву пробираюся до вхідних дверей. Відмикаю засув і клацаю пружиною парасолі, відчуваю, як вона розганяє повітря, розцвітаючи в чорноті; кінчики ребер зачіпають стіну, тягнуться, ніби маленькі кігті.

Один. Два.

Рука обхоплює дверну ручку.

Три.

Ручка повертається.

Чотири.

Я залишаюся стояти, стискаючи в кулаці холодну латунь.

Не можу поворухнутись.

Відчуваю, як зовнішній світ хоче пролізти всередину, — хіба не так це описувала Ліззі? Він розбухає над дверми, випинає свої м’язи, грюкає по дереву; я відчуваю його подих, з ніздрів валить пара, зуби люто скрегочуть. Він розчавить мене; він розірве мене; він поглине мене.

Я спираюся головою на двері, видихаю. Один. Два. Три. Чотири.

Вулиця — глибокий просторий каньйон. Надто відкритий простір. Я не зможу.

Вона всього за пару кроків. За сквером.

За сквером.

Я виходжу з передпокою, тягнучи за собою парасолю, та заходжу на кухню. Он вони, просто за посудомийною машиною: бічні двері, що ведуть просто у сквер. Майже рік вони стояли замкнені й незрушні. Перед ними я поставила корзину зі сміттям, з пащі якої тепер, наче зламані зуби, стирчали горлечка пляшок.

Я відсуваю корзину — під акомпанемент брязкоту скла — і відмикаю замок, відводжу засув.

А якщо двері замкнуться за мною? Якщо я не зможу повернутися? Погляд ловить ключ, що висить на гачку біля прорізу. Знімаю його та кидаю собі до кишені халата.

Я націлюю парасолю перед собою — моя таємна зброя; мій щит і меч — і нахиляюся, щоб взятися за дверну ручку. Обертаю її.

Штовхаю двері.

Потік повітря розбивається об моє тіло, різко та холодно. Я заплющую очі.

Спокій. Темрява.

Один.

Два.

Три.

Чотири.

Я виходжу назовні.

34

На першій сходинці я зовсім промахуюсь, зіскакую на другу і далі, хитаючись, іду в темряві з парасолею перед собою. Інша нога спотикається, я тільки й встигаю гомілкою іззаду черкнути сходи та хлюпнутися на траву.

Я склепляю очі. Голова треться об навіс парасолі. Вона захищає мене, наче намет.

Зіщулившись в такій оболонці, я витягую руку по сходах, вгору-вгору-вгору, крадучись пальцями по сходинках, поки не намацую верхню. Я виглядаю з-під парасолі. Двері стоять відчинені, кухня заманює золотавим світлом. Я тягнуся, ніби хочу вхопити те світло, притягнути його до себе.

Вона там помирає.

Я знову повертаю голову до парасолі. Чотири чорні квадрати, чотири білі лінії.

Обіпершись на шорстку поверхню сходів, я підіймаю себе на ноги, вгору-вгору-вгору.

Я чую, як над головою скриплять гілки дерев, маленькими ковтками вдихаю холодне повітря. Я вже й забула, яке на смак холодне повітря.

І — один, два, три, чотири — я йду далі. Мною хилитає, наче п’янчугою. Я і є п’янчуга, нагадую собі.

Один, два, три, чотири.

…

На третьому році ординатури я познайомилася з дитиною, яка після операції у зв’язку з епілепсією проявляла цікаву модель поведінки. До лобектомії[179] вона, за всіма ознаками, була щасливою десятирічною дівчинкою, хоча й схильною до серйозних епілептичних епізодів («епілепізодів», як хтось саркастично зауважив); але після операції вона віддалилася від сім’ї, почала ігнорувати свого молодшого брата, не витримувала батьківських дотиків.

Спочатку вчителі запідозрили жорстоке поводження у сім’ї, але потім хтось помітив, наскільки дружнішою дівчинка була з людьми, яких вона ледве знала чи й узагалі не знала, — вона обіймала своїх лікарів, брала за руки випадкових перехожих, розмовляла із продавчинями, наче то її старі подруги. І разом з тим її близьких — колись найближчих людей — трусило від її холоду.

Ми так і не визначили причину. Але результат ми назвали «вибірковим емоційним відчуженням». Цікаво, де вона зараз; цікаво, як справи в її сім’ї.

Я думаю про ту маленьку дівчинку, її тепле ставлення до незнайомців, симпатію до невідомого, поки бреду через сквер, щоб урятувати жінку, з якою розмовляла двічі.

І коли я про це думаю, парасоля стукається об щось, і я зупиняюся, немов укопана.

Це лавка.

Це лавка, єдина в цьому сквері, пошарпане маленьке дерев’яне сідало з френзлюватими бильцями та пам’ятною дощечкою на спинці. Колись я зі свого гнізда на будинку спостерігала, як тут сиділи Е з Олівією; він гаяв час за планшетом, вона гортала книжку, а потім вони мінялися. «Фанатієш від дитячої літератури?» — питала я його опісля.

«Експеліармус»[180], — парирував він.

Верхівка парасолі застрягла між планками сидіння. Я обережно висмикую її… а тоді усвідомлюю, чи, точніше, згадую: лавка стоїть просто за ворітьми до скверу. Я не зможу дістатися будинку Расселлів, окрім як через вулицю.

Я про це не подумала.

Один.