ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Я натиснула кнопку потрібного поверху й відчула, як механізм ліфта ожив. Металеві двері зачинилися, ізолюючи мене від їхніх боязких поглядів.

Охоронець, що залишився всередині, підвівся, повільно розгинаючи спину. Він обережно, майже непомітно, відійшов у куток. Його очі стежили за мною — насторожені й трохи налякані, мов у дитини, яка побачила щось невідоме й тривожне.

Ліфт зупинився. Я вийшла, не озираючись. Двері зачинилися за моєю спиною, відрізавши всі звуки, окрім тихого дзижчання механізму, що почав спускатися вниз.

Я впевнено попрямувала до кабінету переговорів. Коридор здавався довгим і пустим, але з кожним кроком я відчувала наростаючу напругу.

За столом біля входу сиділа Інна, її бездоганний вигляд завжди був викликом для інших. Побачивши мене, вона округлила очі, її губи злегка розтягнулися в знущальній посмішці.

— Сюди не можна. Там важлива зустріч, — різко сказала вона, майже співаючи.

— Мені можна! — відрізала я, не сповільнюючи крок. Її голос розчинився в повітрі, коли я впевнено минала стіл.

Здавалося, вона здивовано завмерла, але за мить схопилася, щоб мене зупинити. Її різкий рух виявився невдалим: каблук підвернувся, і вона незграбно осіла на стіл, збивши кілька паперів. Її спроби підвестися виглядали жалюгідно. Я ледь стримала посмішку, спостерігаючи за цією сценою.

Вовчиця? — пронеслося в голові. Ні грації, ні витонченості! Лише порожня показовість.

— Як ти пройшла охорону? — її обурений вигук розірвав тишу.

Я зупинилася біля дверей і на секунду обернулася. В її очах палав злий подив, але я не відповіла, лише холодно зиркнула.

Відчинивши двері, я зробила крок усередину. Усередині стояв гул голосів, але він миттєво стих, щойно я переступила поріг. Усі погляди різко обернулися в мій бік.

Зала ніби завмерла. За довгим столом сиділи люди в дорогих костюмах, їхні постаті здавалися застиглими фігурами шахів. Здивовані й трохи розгублені обличчя на мить підкреслювали їхню безпорадність.

Я щільно зачинила за собою двері, відрізавши їхній світ від того, що залишився за мною. Провела поглядом по присутніх. Більшість із них я знала особисто: їхні обличчя, маски, манери говорити й рухатися.

Вони мовчали, і цей момент, ця напруга була моєю. Я тут не для того, щоб питати дозволу.

— Тобі тут не місце! — після короткої паузи голосно промовив Олег Володимирович, секретар мого батька. Його слова були наповнені холодним осудом.

— Дозвольте представитися. Я — Маша… — почала я, але мене перебили.

— Ми знаємо, хто ти, — втрутився Зурга Мирослав Віталійович, один із партнерів батька і власник 15% акцій компанії. У його голосі відчувалося презирство, а погляд кидав виклик.

Його слова викликали реакцію — кілька голів за столом закивали в підтримку. Але не всі. Анатолій Всеволодович, батьків адвокат і власник 30% акцій, лише мовчки спостерігав за мною, уважно аналізуючи кожен мій рух.

Я знову спробувала:

— Дозвольте представитися...

Мої слова потонули в раптовому шумі. Хтось вказував на мене пальцем і посміхався, шепочучи щось на вухо сусідові, хтось демонстративно переключився на свої справи. Лише Анатолій Всеволодович, не піднімаючи голови, продовжував щось набирати на телефоні, наче моя присутність не варта уваги.

Напруга зростала. Я стояла кілька секунд, відчуваючи, як мене ігнорують, і від цього всередині наростало роздратування. Нарешті, мені це набридло. Як вчила Соллі, я дозволила вовчиці вирватися назовні. Низьке, хрипке гарчання зірвалося з моїх губ.

Шум стих. Здивовані очі присутніх повільно піднялися на мене. Їхня увага тепер належала лише мені.

— Дозвольте представитися, — повторила я тихо, але кожне слово відлунювало владою. — Я — Маша. І я — вовчиця!

Зробивши паузу, я пройшлася поглядом по їхніх обличчях.

— Все своє життя я вважала себе людиною. Але після смерті мого батька щось змінилося. Тепер я — Альфа. Я, як єдина спадкоємиця Північного, претендую на це звання. І якщо хтось посміє сказати, що Альфою може бути лише вовк, я особисто перегризу йому горлянку. Тому що я сильніша за будь-кого з вас!

У залі запанувала гнітюча тиша.

— Те, що ти вовчиця, ще не дає тобі права бути ватажком, — першим порушив мовчання Зурга. Його слова прозвучали впевнено, але в очах зблиснуло щось схоже на тривогу.

За ним одразу підключилися його підлабузники, намагаючись звучати переконливо. Але їхні слова втрачалися в просторі. Я не слухала їх, спостерігаючи за кожним рухом, кожним жестом. Їхні страхи й амбіції були надто очевидними.

Анатолій Всеволодович залишався спокійним. Його очі спостерігали, а губи кривила хитра усмішка. Він виглядав як гравець, що продумує свої ходи наперед.

Моя терплячість знову скінчилася. Я підняла голову, зосередилася й випустила свій «погляд», той самий, який змусив відступити охоронців.

Ефект був миттєвим. Більшість присутніх опустили голови, злякано ховаючи очі. У декого застиг жах на обличчях, їхні тіла заціпеніли. Проте не всі здалися.

Зурга тримався рівно, але його обличчя було позбавлене будь-яких емоцій, мов камінь. Анатолій Всеволодович лише трохи нахилив голову, ніби визнаючи щось, але залишаючись у своїй зоні контролю.

— Отже, голосуємо, — сказала я, голосно й чітко. — Хто за те, щоб я була Альфою?

Тиша.

— Хто проти?

Рука Зурги піднялася в повітря. Він навіть не глянув у мій бік, ніби цей жест був автоматичним.

— Решта утрималися? — уточнила я, пробігаючи поглядом по обличчях.

— Я за те, щоб ти була Альфою, — несподівано підняв руку Анатолій Всеволодович.

Його підтримка застала мене зненацька. Я ледь не дозволила собі виглядати здивованою, але вчасно стрималася.

— Що ж, — спокійно сказала я. — На цьому мій сьогоднішній візит завершено.

Розвернувшись, я впевнено попрямувала до дверей. За спиною я відчувала їхні здивовані, налякані й розгублені погляди. Але більше за всіх мене цікавили двоє.