Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

Жераре, чи ліпше не кажи йому нічого, приховай від усіх, що ти був у Парижі, не кажи, нащо сюди їздив і що тут робив; найми коней, і якщо сюди ти мчав, то назад лети; повернися до Марселя вночі; увійди у свій дім заднім ґанком і сиди там, тихо, скромно, нікуди не вилазячи, а головне, сиди смирно, бо цього разу, клянуся тобі, ми будемо діяти, як сильні люди, що знають свого ворога. Їдьте, сину мій, їдьте, і здобудете винагороду за те, що послухали батьківського веління, чи радше за повагу до дружньої поради, — ми збережемо за вами вашу посаду. Це дасть вам змогу, — докинув Нуартьє, усміхаючись, — врятувати мене ще раз, якщо колись на політичній гойдалці ви опинитеся нагорі, а я внизу. Прощавайте, Жераре; наступного приїзду зупиняйтеся в мене.

І Нуартьє вийшов із тим спокоєм, що ніколи не покидав його й на мить упродовж усієї цієї нелегкої розмови.

Блідий і стривожений Вільфор підбіг до вікна і, розсунувши штори, побачив, як його батько незворушно пройшов повз двох чи трьох підозрілих чоловіків, що стояли на вулиці, либонь, задля того, щоб затримати чоловіка з чорними бакенбардами, у блакитному сурдуті й у широкополому капелюсі.

Тремтячи увесь, Вільфор не відходив од вікна, аж поки його батько зник за рогом. Потім ухопив речі, які той покинув, запхав на дно валізи чорну краватку і блакитного сурдута, зіжмакав капелюха і кинув його в долішню шухляду шафи, потрощив ціпка і жбурнув до коминка, надів дорожного картуза, погукав слугу, поглядом перепинив усі запитання, розрахувався, сів до ридвана, що чекав на нього, дізнався в Ліоні, що Бонапарт уже ввійшов до Ґренобля, і в сум’ятті, що панувало упродовж усього шляху, прибув до Марселя, мордуючись усіма тими муками, що просягають у серце людини разом із честолюбством і першими успіхами.

XIII. Сто днів

Нуартьє виявився незлецьким пророком, і все сталося так, як він і передбачав. Усім відоме повернення з острова Ельба, чудернацьке, дивовижне, без прикладу в минулому і, либонь, без повторення в майбутньому.

Людовик XVIII зробив лише одну кволу спробу відбити нищівний удар; не довіряючи людям, він не довіряв і подіям. Допіру відновлена ним королівська, чи радше монархічна, влада захиталася у своїх ще незміцнілих устроях, і на перший помах імператора завалилася вся будівля, недоладна суміш забобонів і нових ідей. Тож нагорода, яку здобув Вільфор од свого короля, була не лише марна, а й небезпечна, і він нікому не показав свого ордена Почесного легіону, хоча герцог Блякас, виконуючи волю короля, і потурбувався, щоб вислати йому грамоту.

Наполеон неодмінно дав би відставку Вільфорові, якби не заступництво Нуартьє, що став усемогутнім при імператорському дворі — таку винагороду здобув він за ті злигодні, яких він зазнав, і за ті послуги, які надав. Жирон­дист 1793-го і сенатор 1806-го року дотримався свого слова і допоміг тому, хто допоміг йому напередодні.

Усю свою владу під час відновлення Імперії, що її падіння, утім, легко було передбачити, Вільфор використав для приховання таємниці, яку мало не оприлюднив Дантес.

А королівського прокурора відставили за підозрою в недостатній відданості бонапартизму.

Щойно імператорська влада усталилася, тобто тільки Наполеон поселився в Тюїльрійському палаці, який щойно покинув Людовик XVIII, і почав розсилати свої численні й розмаїті накази з того самого кабінету, куди ми вслід за Вільфором запровадили наших читачів і де на столі з горіхового дерева імператор знайшов ще відчинену і майже повну табакерку Людовика, як у Марселі, усупереч зусиллям місцевого начальства почала палахкотіти міжусобна ворожнеча, що завжди тліла на Півдні; справа загрожувала не обмежитися галасом, яким оточували роялістів, що відсиджувалися вдома, і прилюдними образами тих, що зважувалися вийти на вулицю.

Унаслідок зміни обставин статечний судновласник, що належав до плебейського табору, якщо й не став усемогутнім, — бо ж пан Моррель був чоловік обережний і трохи несміливий, як і всі, хто пройшов повільну і тяжку комерційну кар’єру, — то все ж таки, хоч його й обганяли запопадливі бонапартисти, що докоряли йому за поміркованість, набув достатньої ваги, щоб зняти голос і подати скаргу.

Скарга та, як легко можна здогадатися, стосувалася Дантеса.

Вільфор вистояв, попри падіння свого начальника. Весілля його хоч і не розладналося, усе ж таки його відклали до ліпшої пори.

Якби імператор утримався на престолі, Жерарові довелося б шукати іншої партії, і Нуартьє знайшов би йому наречену; якби Людовик XVIII повернувся вдруге, вплив маркіза де Сен-Мерана подвоївся б, як і вплив самого Вільфора, і той шлюб став би особливо доречний.

Отак помічник королівського прокурора посідав перше місце в марсельському судовому світі, аж якось уранці йому доповіли про прихід пана Морреля.

Інший поквапився б назустріч панові арматору і в такий спосіб показав би свою слабкість, та Вільфор був розумний чоловік і відзначався якщо не досвідом, то пречудовим чуттям. Він змусив Морреля чекати в передпокої, як учинив би під час Реставрації, не тому, що був заклопотаний чимось, а просто тому, що треба, щоб помічник прокурора змушував чекати в передпокої. За чверть години, проглянувши декілька газет різних напрямків, він звелів погукати пана Морреля.

Моррель гадав, що побачить Вільфора пригніченим, а виявив, що він точнісінько такий, яким був і півтора місяця тому, тобто спокійний, твердий і переповнений холодною поштивістю, а вона ж є найбільш неподоланна з-поміж усіх перепон, що відокремлюють людину зі становищем від простака. Він ішов до кабінету Вільфора з певністю, що той затремтить, угледівши його, а замість того сам збентежився і затремтів, уздрівши помічника прокурора, що чекав його, сидячи за письмовим столом.

Моррель зупинився на порозі. Вільфор глянув на нього, наче не впізнавав. Аж після мовчання, під час якого статечний судновласник крутив у руках капелюха, він мовив:

— Пан Моррель, якщо не помиляюся?

— Так, мосьпане, це я, — відказав судновласник.

— Увійдіть, прошу вас, — сказав Вільфор з поблажливим жестом, — і скажіть, чому я зобов’язаний, що ви вшанували мене вашим візитом?

— Хіба ви не здогадуєтеся? — запитав Моррель.

— Ні, геть не здогадуюся, проте ладний був вам бути корисним, якщо це від мене залежить.

— Воно цілком від вас залежить,  — сказав Моррель.

— То поясніть, у чому річ.

— Мосьпане, — почав Моррель, потроху заспокоюючись і черпаючи твердість у справедливості свого прохання і ясності свого становища, — ви пам’ятаєте, що за кілька днів до того, як стало відомо про повернення його величності імператора, я приходив до вас просити, щоб ви зглянулися над одним юнаком, моряком, помічником капітана на моєму судні; його звинувачували, як ви пам’ятаєте, у стосунках із островом Ельба; такі стосунки, що вважалися натоді злочином, зараз дають право на винагороду. Тоді ви служили Людовику XVIII й не помилували винуватця; то був ваш обов’язок. Тепер ви служите Наполеонові і зобов’язані захистити невинного — це теж ваш обов’язок. Тому я прийшов запитати вас, що з ним сталося.

Вільфор зробив над собою величезне зусилля.

— Як його на ім’я? — запитав він. — Назвіть, будь ласка, його ім’я.

— Едмон Дантес.

Напевне, легше Вільфорові було б підставити чоло