Клайв Баркер - Що ховається у сутінках. Антология

Хлопець нестерпно смердів. У Джексона в роті навіть з’явився мерзенний смак від того, що він дихав повітрям, яке було між ними. Подібного запаху він не відчував досі ні від кого: якесь поєднання запахів немитих ніг, кольорових олівців і, можливо, жирної картоплі фрі. Щось схоже він відчував у дитинстві біля батьківських курників і поряд із пташиними клітками в магазині свійських тварин.

— Не думав, що так довго буду ходити.

Здоровань підняв руку в щільній рукавичці і вказав на бінокль, що висів на шиї Джексона.

— Що, за пташками спостерігаєш?

Джексон поплескав по біноклю.

— Так. Вгадав. Але ти, мабуть, думаєш: «От дурень!»

Здоровань дивився невдоволено. Він розтягнув жовтуваті губи й оголив два ряди великих зубів, від чого його рот зробився схожим на дзьоб.

— Щось на кшталт заглядайла, так? — запитав він, і повітря різко свиснуло в нього між зубами. Тутешні цим словом називають тих, хто занадто багато вирячується. Нишпорок. Але Здоровань вимовив «заглядайло» з таким присвистом, що слово це прозвучало, ніби спів якоїсь рідкісної й огидної птахи.

— Я справді й не намагався підслуховувати. — Джексон відразу зрозумів, як непереконливо це прозвучало, бо саме цим він і займався. Тієї миті він збагнув, що вскочив у велику халепу. Люди в цих місцях приділяють забагато уваги своїй території й занадто цікавих чужинців не люблять.

— Не хвилюйся. — Здоровань схопив його за руку. — Я і брати, ми тебе підвеземо.

Джексон не зважився спитати, куди його везли. Поїхали вони не в бік міста, а навпаки, в гори. У Димчастих горах розташовані одні з найвищих вершин Аппалачів, але Джексон ніколи не любив висоту. У машині він був затиснутий між Молодшим на пасажирському сидінні й Булькатим за кермом. Від смороду перехоплювало подих. До того смороду, що він відчував раніше, додався сморід старих, запліснявілих картонних коробок.

Здоровань їхав у кузові пікапа, причому стоячи, ні за що не тримаючись. Руки він розставив, ніби під час польоту, і, судячи з того, як пікап підстрибував на купинні, імовірно, він справді час від часу злітав у повітря.

Пікап, вискнувши гальмами, зупинився дуже різко, аж Здоровань перелетів через кабіну, але якимось дивом приземлився на ноги. Ніхто не звернув на це уваги. Вони були поруч із вершиною гори біля невеликої галявини, оточеної високими деревами, переважно білими соснами, серед яких були і півтори сотні футів[19] заввишки, а то й усі двісті. Молодший узяв його за руку і витяг на середину галявини. Потім усі брати разом почали високими голосами монотонно повторювати дивне слово: «Заглядайло, заглядайло, заглядайло». Вони кружляли навколо нього, стрибали туди-сюди, потягувались і взагалі, здавалося, були неабияк збуджені тим, що мало зараз статися. Вони видавали горлом тихі, рипучі звуки, які за кілька секунд перетворилися на вереск і крики. Один за одним вони рухами плечей скидали з себе комбінезони. І в міру того, як одяг сповзав додолу, назовні вибивалося і розпрямлялося пишне маслянисто-чорне пір’я. Нарешті одяг залишився лежати на землі безформними купами, і вони, тремтячи, почали розминати м’язи. Величезні чорні крила розправилися, і тінь від них накрила майже весь вільний від дерев простір.

Молодший, ухаючи, піднявся над землею, потім різко опустився, краєчком крила подряпавши ліву щоку Джексона. Потім настала черга Булькатого. Він летів низько під деревами, здіймаючи широкими крилами вітер, який спочатку здався приємним для розпашілого обличчя, але потім Джексон заціпенів від жаху — коли тверді крила вдарили його по щоках і повалили на землю.

Нарешті Здоровань нахилився, і підхопив Джексона з землі так, ніби він нічого не важив, і піднявся з ним до вершин найвищих дерев. Від стрімкого підйому Джексону перехопило подих. Із завмиранням серця він дивився на гори так, як не дивився ніколи досі. Перед ним розтягнулися піки Окої — результат стародавнього зіткнення тектонічних плит, і він думав, що це чудовий початок для книги, у яку тепер можна включити справжню історію про легендарних людей-птахів із Медисонвілля, Теннессі… І тоді Здоровань відпустив його.

Мати хлопчиків дивилася на Джексона, коли він отямився. Це була та сама бабця, голу, вкриту шрамами спину якої він бачив кілька днів тому. Те, що він прийняв за капелюх із пір’ям, насправді було її головою. Густий шар пір’я починався навколо очей, опускався каскадом на підборіддя, що стирчало, і утворював розкішний м’який комір навколо шиї, що нагадував віялоподібне жабо епохи Відродження.

З тіла (такого ж порізаного, як обличчя братів) пір’я було частково прибране. Стовбури пір’я товщі, грубіше волосся, тому позбавлятися його, мабуть, набагато важче. Неможливо це зробити без болю, не подряпавшись. Але чималу частину оперення вона зберегла, тому Джексон передбачив, що вона не виходить із будинку, а хлопчики приносять їй корм. У її випадку шрами, очевидно, мали декоративний характер або вказували на приналежність до роду.

Корм. Він був кормом. Спостерігач сам став здобиччю. Заглядайло. Вона пройшлася рвучкими кроками навколо нього, смикаючи головою вперед-назад. Видала сухий, скреготливий звук горлом. Від неї пахло птахами і тим, що вони їдять.

Він терпів нелюдський біль. Він непритомнів і приходив до тями, не відчуваючи тіла, потім знову провалювався від болю в забуття. Зараз Джексон переживав чергову хвилю болю, відчував, як той піднімається з глибини. Він сказав їй:

— Більшість людей веде безнадійне існування. Вони ніколи не співають і вмирають, зберігаючи свою музику в собі.

Він марив, але хотів, щоб останнє слово залишилося за ним. Він не знав, чи зрозуміла вона його.

Хлопчики приєдналися до неї за обіднім столом. Він хихикнув, думаючи, що сьогодні у них щось на кшталт Дня подяки. Вони зняли комбінезони і тепер сиділи за столом у всій своїй пернатій красі.

Колись він бачив, як птах їв жабу. Він піднімав її і кидав кілька разів, грав із нею, щоб розм’якшити. Жаба була ще жива, але потім птах добив її дзьобом.

Клайв Баркер

Доллі

Торік Еллі виповнилося п’ятнадцять, і це був найнещасливіший рік у її житті. Мати померла на початку весни, виснажена численними пологами і любов’ю до своїх дітей, важкою працею і суцільною безвихіддю. Вона тут була такою неосяжною, а земля такою чорною, і, хоч інколи з цього неба падав теплий дощик, а земля давала скромний урожай картоплі, родині жилося ой як несолодко.

Ближче до кінця мати Еллі почала розповідати про те, як