Кондоліза Райс - Демократія

17 вересня, і тоді, аби всі зрозуміли, про що йдеться, зупинка роботи на одну годину — «попереджувальний страйк» — знову паралізувала країну.

Історія того, що з'ясувалося потім, темна, і є інші версії польського шляху до воєнного стану. Чи оголосили польські комуністичні лідери надзвичайний стан, щоб запобігти радянському вторгненню? Чи поляки самі вирішили покласти край розрусі в країні?

Зрозуміло, що поява незалежних профспілок, ключового елементу потенційно незалежного громадянського суспільства, привернула хворобливу увагу Москви. Радянський міністр закордонних справ Андрій Громико нібито сказав, що «ми просто не можемо і не повинні втратити Польщу». З цього випливало: якщо польський уряд надто слабкий або дурний, щоб діяти, це, може, доведеться зробити Москві.

Нескладно було побачити, що хаос панував на всіх рівнях комуністичної партії[52] Польщі. 22 листопада було знято перших секретарів партії у 18 із 49 воєводств. Через кілька днів уряди в усій Східній Європі почали публікувати свої засудження подій у Польщі. Це нагадувало риторику держав Варшавського договору, скеровану проти режиму Александра Дубчека в Празі 1968 року, який виявився надто м'яким і недостатньо жорстким для захисту влади партії.

США також відчували, що за дим повториться вторгнення у Чехословаччину. Президент Картер послав по гарячій лінії послання Брежнєву, що США не використовуватимуть цю проблему, але вони попереджають проти радянського втручання. Коли Варшавський договір зібрався на позачергову нараду в Москві для вироблення реакції на цю кризу, то почалася відверта підготовка до вторгнення. Польські лідери нібито запевнили радянських керівників на тій нараді, що вони зможуть запобігти зміні конституційного ладу всіма потрібними засобами. Вони хотіли виграти час, аби самим розв'язати кризу.

Проте клопотів не меншало. Справді, не встигав атрамент висохнути на одній угоді між урядом та профспілками, як вона ламалася і з'являлася інша, а потім іще одна. Мабуть, для наведення ладу або рядите для підготовки інтервенції армії прем'єр-міністром було призначено генерала Войцеха Ярузельського. Росс Джонсон із корпорації «Ренд», один із найкращих американських експертів стосовно Польщі, зауважив, що відбувається повзучий переворот. «Щодня під оруду генерала потрапляло по міністерству», — сказав він мені.

Натомість уряд розривався між бажанням завершити кризу погодженням і зростаючим тиском завершити повстання силою. Продовжували визрівати плани введення надзвичайного стану, і зростало переслідування лідерів «Солідарності». І все-таки 30 березня 1981 року польський уряд досяг угоди з «Солідарністю» й заручився обіцянкою Леха Валенси перенести загальний страйк, що мав відбутися наступного дня. Політичні події й спрямовані на компроміс зусилля розгорталися на тлі зростаючого хаосу.

Та сама нерішучість, що характеризувала партійне керівництво, спостерігалася і в «Солідарності». Деякі профспілчани виступали за співпрацю з урядом, який ставав поступливішим. А інші вважали, що комуністам не можна вірити, й наполягали на посиленні конфронтації.

Захід, здавалося, теж не знав, на яку сторону стати. Сподіваючись, що вдасться уникнути нового безладу в Польщі, західні уряди погодилися відтермінувати виплату польських боргів у мільярди доларів.

Криза поглиблювалася, а комуністична партія й далі хиталася, посилаючи суперечливі сигнали й переживаючи внутрішню радикалізацію, схожу на ту, що відбувалася з лідерами «Солідарності». Наприкінці позачергового пленуму партії в липні 1981 року лишилося чотири з попередньо відібраних 11 членів політбюро. Серед залишених був і Ярузельський.

На осінь стало зрозуміло, що не вщухає ні економічна, ні політична криза. Порядок денний «Солідарності» вийшов далеко за рамки економічних прав трудящих і включив політичні вимоги провести у вересні вільні місцеві та національні вибори. Усі в країні знали, що готується запровадження дедалі більш імовірного воєнного стану. «Солідарність» не хотіла задкувати. Керівництво її вже не могло піти на це. З'являлися ще радикальніші елементи. Група, що називалася «Самокеровані клуби республіки — Свобода, Справедливість, Незалежність», заявила 30 листопада, що вона більше не погодиться на «ще одну спробу зберегти монополію обмеженої еліти на владу партії»[53]. Цей напад на монополію влади комуністичної партії був останньою соломинкою для Варшави і, звичайно, для Москви.

Відчуття того, що країна наближається до точки неповернення, стало критичним у першій половині грудня. Просочувалися й транслювалися на всю країну коментарі Леха Валенси. Він казав, що зауваження виймалися з контексту, але тепер найзатятіші елементи мали те, що їм було потрібно, — «свідчення» того, що «Солідарність» зацікавлена в революційному поваленні комуністичного режиму.

Компромісна позиція зазнала поразки з обох боків. Москва наполягала на своєму: непокоїлася, висіла над головою, наполягала на якійсь дії, щоб зупинити ерозію комуністичної влади. Тож Ярузельський зробив крок, на який чекала більшість: воєнний стан було оголошено ввечері 12 грудня 1981 року. Перед оприлюдненням закону, вранці того дня, Валенсу, активістів «Солідарності», опозиціонерів разом із комуністами-реформістами (разом кілька тисяч) кинули до в'язниці. Військові перебрали владу до своїх рук, а основні права було тимчасово скасовано. Заборонено зібрання, запроваджено комендантську годину, єдині доступні новини повідомлялися через урядовий канал. Кремль організував заяву про підтримку польських лідерів соціалістичними країнами, що входили до Варшавського договору.

На сотнях підприємств почалися протести, але за все тепер відповідала армія. 6 000 солдатів у танках і БТР, підтримані «громадською міліцією», воєнізованими загонами партії, відомими як Моторизована підтримка цивільної міліції, захопили в містах по всій країні фабрики, що страйкували. У Шльонську вбито дев'ять шахтарів, десятки поранено деінде. Опір зазнав поразки, і 28 грудня відкликано інші страйки на шахті Пястів. 8 жовтня 1982 року указом Сейму заборонено профспілки включно з «Солідарністю».

Загальна облога тривала недовго. Папа Іван Павло II відвідав країну в червні 1982 року, домігшись звільнення тисяч в'язнів та амністії для них. І світ відзначив Нобелівською премією миру Леха Валенсу, якого звільнили з в'язниці в листопаді 1982 року. Офіційно воєнний стан закінчився в липні 1983 року.

Польська комуністична партія (точніше польські військовики) встановили контроль, і «повстання» скінчилося. Польські лідери прагнули повернутися до певної норми. Вони потребували допомоги від Заходу й знали про це. Керівництво у Варшаві та, що важливіше, у Москві могло дозволити собі розщедритися. «Конституційний лад» у Польщі було збережено.

Великою історичною іронією було те, що цей темний момент для свободи в Польщі створив підвалини занепаду комунізму, щойно почалася демократизація у вигляді реформ Михайла Горбачова. Організаційний потенціал опозиції вижив у підпіллі в 1981—1989 рр., його посилювала й живила незвичайна міжнародна трійка: Лейн Кіркленд мобілізував АФП-КВП, використовуючи мережу американських та європейських неурядових організацій, Роналд Рейґан звернувся до ЦРУ по таємну допомогу, а польські «підрозділи» Папи з місцевих католицьких священиків стали рядовими в боротьбі за зміни.

Скільки підрозділів є