Олександр Гулій - Перехрестя світів, Олександр Гулій

– Ну, по перше прибити мого йолопа дружка не так вже й просто, – впевнено сказала Настя, згадуючи як Андрій розповідав їй історію про битву босорок. На її думку, хоч він і не брав у поєдинку якоїсь фізичної участі, все одно такі події загартовували свідомість і силу духу. А сила духу багато чого вирішує. – По друге, зі мною теж не так легко розібратися, як тобі хочеться.

– Та невже?! – реготнула медсестра. – І що ти мені можеш протиставити? Свого ледве стоячого на ногах примарного захисника? Сумніваюсь, що цей наївний слинтяй тобі чимось зарадить.

– Людмило, зроби добру справу хоч раз в житті, пропусти нас, – закашлявшись глухо сказав Остап.

– Ти знущаєшся? Нащо мені це робити? Щоб демон, якого забрав мою душу в пекло?

– Людо, благаю, заради всього святого, пусти нас. Скільки можна цих страждань? Ми всі в’язні, як ти цього не розумієш? Ми вже в пеклі, багато-багато років в самісінькому пеклі. Дай нам це закінчити, пригадай хоч на хвилину, що я колись був твоїм рідним братом!

– ЩО?! – ошаліло спитала Настя, не вірячи своїм очам.

– Так, тобі не почулося, – відповів Остап, силячись розгледіти в обличчі медсестри хоч щось окрім ненависті. Людмила – моя сестра. Вона працювала тут, як раз коли була війна. Коли прийшли німці, вона погодилась робити на них, в обмін на те, що мене впечуть сюди як душевнохворого.

– Але навіщо?!

– Все банально, спадок, – гірко посміхнувся хлопець. – От тільки не встигла вона насолодитися ні будинком, ні грошима, що батьки перед смертю мені відписали. В місті всі знали, хто працював з німцями не за примушенням. Як наші повернулися, то її швидко зловили.

Настю раптом немов перемикнуло. Вона дивилася на дівчину навпроти, на її бліде спотворене гримасою ненависті обличчя і думала про те, що вони з Андрієм збиралися сходити ввечері у ресторан, навіть забронювали там столик. Що завтра вдень їх чекав потяг додому і перед від’їздом вони планували завітати в кав’ярню, яку тримали їх знайомі, щоб поїсти фісташкових круасанів і випити гарбузовий лате. А тепер вона вимушена боротися за життя у якійсь сумнівній потойбічній грі, де можна не дожити до ранку, а якась збожеволіла вочевидь ще за життя версія Каїна у спідниці стоїть між нею і фіналом цієї історії. Також вона раптом згадала, що окрім журналу все ще тримає у руках іржаву трубу, яку їй дав той нещасний дядько без язика. І труба ця велика і довга і махати нею добре, вона так робила буквально кілька хвилин тому. Власне у порівнянні з трубою, зброя суперниці – не більше ніж зубочистка. Людмила ще щось говорила, коли Настя повністю перестала її слухати. Притримуючи трубу, вона розстібнула куртку і запхала журнал собі під светр, надійно закріпивши його джинсами. Потім застібнулась назад.

– Остапе, я мушу перед тобою перепросити за те, що зроблю, – сказала дівчина, перебиваючи Людмилу на півслові та зручніше перехоплюючи трубу двома руками. Зверху ще лунали звуки сутички, але вона вже чула, як окремі звуки починали лунати ближче до них. Погоня наступала їм на п’яти.

– Не вибачайся, тут вже нічого не поробиш, – сумно відповів хлопець.

– Ти нічого мені не зробиш, – знову зареготала медсестра. – Наші вже на підході!

– Та хоч ваші, хоч не ваші! – раптом рявкнула Настя. – Стоїш тут, розпинаєшся хтозна про що, а нам твої патетичні монологи нахрін не далися! Я через вас всіх пропустила шикарну вечерю у ресторані і якщо завтра зранку я не буду пити своє гарбузове лате з круасанами, я повбиваю всіх вас і вашого обдовбаного демона голими руками!

– Що ти верзеш? – шоковано спитала Люда, на мить втративши пильність і виступивши вперед з дверей.

– Нічого я не верзу! – крикнула дівчина, стрибаючи два широких кроки та розмахуючись настільки наскільки вистачало сил. – Ти хоч знаєш, що таке гарбузове лате, паскудо?!

– Я не знаю, що таке гарбузове лате, – в ступорі відповів Остап, – але, вочевидь це щось таке, на шляху до чого перед жінкою краще не ставати.

Людмила лежала у проході непритомна з розбитою головою, скальпель валявся десь осторонь.

– Це кава зі спеціями та збитими вершками, – відповіла Настя, не вірячи, що її тактика відволікання противника спрацювала. – Ходімо хутчіше, її колеги скоро нас наздоженуть.

І вони знову щосили побігли. Пил блідо підсвічував їх шлях, Остап безпомилково вів їх у потрібному напрямку. Настя в якийсь момент із подивом зрозуміла, що вони вже не під головним корпусом, а біжать системою підземних тунелів, які ще зранку були завалені, кудись, в одному привиду відоме місце. Коли вони забігли в одне з приміщень, на якому було написано «котельна», на них вже чатували ті самі двоє санітарів, що били Андрія. Остап з криками накинувся на них, даючи Насті кілька вільних секунд. На щастя, стара газова піч вмикалася звичайним рубильником. Дівчина встигла підняти рубильник вгору перш ніж один із санітарів схопив її за виворіт і щосили тряхнув.

– Не дай їй закинути журнал! – крикнув інший, відштовхуючи від себе Остапа.

– Куди ти його діла?!

Настя замість відповіді щосили задриґала ногами й руками, намагаючись вирватись. Не вийшло, санітар тримав міцно, немов кліщами. Тоді, дівчина, дивлячись, як розгоряється пічка, щосили махнула ногами, підчіплюючи неміцно притиснуті дверцята. Піч дихнула на них набираючим оберти теплом і мужик, видавши кілька недрукованих слів, відкинув дівчину в сторону. Пролетівши пару метрів, вона боляче вдарилась спиною об стіну, але свідомість не втратила. Треба було якось діяти. Санітар вже йшов до неї з явним наміром відібрати журнал та звернути дівчині шию, і як проскочити повз цю «шафу», вона не розуміла.