Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

Жінка схрестила пальці, щоб комп’ютер виявився незапароленим. І ледь стримала радісний вигук, коли на екрані з’явилося футуристичне зображення, на якому одна геометрична фігура переходила в іншу.

Вероніка озирнулася, коли знадвору почувся голосний чоловічий регіт. Вона швидко дістала з кишені флешку, але руки тремтіли від збудження. Накопичувальний пристрій зрадницьки вислизнув і впав додолу у ворсистий килим.

— Чорт… Чорт… Чорт… — у відчаї вилаялася жінка.

Вона заходилася шукати флешку, але навпомацки і в напівтемряві зробити це було нелегко. Та ще й килим був настільки м’яким, що жінка почала переживати, аби флешка в ньому не втонула. Серце вистрибувало з грудей.

«О, буде чудово, якщо в мене зараз станеться серцевий напад, і мене знайдуть непритомну в чужому домі. Уявляю, як смакуватимуть пліткарі», — думала жінка.

Нарешті накопичувальний пристрій знайшовся. Вероніка швидко тицьнула його в ноутбук і стала нишпорити на робочому столі. Нічого не знайшовши, відкрила диск D. Цього разу вона таки не стримала тихого вигуку, коли знайшла папку з назвою «Відеокамера». У ній, як у матрьошці, розміщувалися інші папки.

— Та-а-а-а-ак, — пробурмотала жінка, — 2016, 2017… ага, 2019!

У папці «2019» було ще кілька папок із кожним місяцем року. Вероніка перевірила обсяг папки «Грудень» і, зрозумівши, що вона не займає багато місця, скинула інформацію собі на флешку.

Завантаживши дані, жінка вимкнула ноутбук, поправила ковдру на дивані й вислизнула з вітальні.

«Нарешті, — раділа вона, взуваючись, — цей падлюка дістане по заслугах».

Вероніка схопилася за ручку і вже збиралася штовхнути двері, коли почула на порозі човгання. Цієї миті жінці здалося, що всі її органи зупинилися, відмовляючись виконувати свої функції. Вероніка стала навшпиньки й заглянула у вічко.

На порозі стояв Антон. Він курив сигарету і, похитуючись, намагався знайти під статуеткою ключ від дверей, який Вероніка саме тримала в руці.

Жінка спостерігала за ним, наче у сповільненій зйомці. Ось він нишпорить під статуеткою. Потім роздратовано викидає недопалок і вже двома руками обмацує поріг у пошуках ключа. Чоловік випрямився, потрусив головою, потім увімкнув ліхтарик на телефоні. Незадоволено лаючись, продовжив свої дії.

Вероніка закусила губу. Обпершись об двері, міркувала, що робити. Вискочити через котресь із вікон? Ні, він помітить. Жінка взялася за голову, чуючи, як дедалі голосніше лається Антон за дверима. Вона знову визирнула у вічко.

Антон, невпевнено стоячи на ногах, покинув пошуки ключа й тепер цілеспрямовано наближався до дверей.

«Треба було хоч ізсередини замкнутися», — панікувала Вероніка.

Тим часом чоловік уже потягнувся до ручки. Ще мить — і вони зіткнуться обличчям до обличчя.

«Що робити? Що робити?» — застрибали думки в голові Вероніки.

— Антоне!!! — почувся раптом вигук знадвору. Жінка затамувала подих.

— Що таке?

— Іди сюди, я хочу в тебе дещо спитати.

— То питай.

— Що, отак, через ворота?

Антон сплюнув і, лаючись, почовгав до воріт.

Вероніка не намагалася повернути собі холоднокровність чи чинити якісь інші дії. Вона прожогом вискочила з дому, замкнула двері, поклала ключ під статуетку й побігла до городу.

За хвилину Антон повернувся на ґанок власного будинку, укотре підняв статуетку і спантеличено взяв до рук ключ.

***

Вероніка мчала викладеною плиткою доріжкою свого двору, коли почула, як скрипнула хвіртка. Жінка сполохано обернулася.

У дворі стояв Тарас. Він повільно й невпевнено підійшов, тримаючи в руках маленький загорнутий пакуночок.

— Вероніко, з Новим роком, — простягнув він їй подарунок. Його туалетна вода змішалася із запахом спиртного в якийсь притягальний і водночас відштовхувальний аромат.

— То це був ти? Ти покликав його? — захоплено запитала Вероніка.

— Покликав кого? — здивовано розвів він руками.

— Неважливо, — видихнула жінка.

— Це тобі, тримай, — тицьнув він подарунок.

— Дякую, але я не прийму його, Тарасе.

— Я зрозумів, — винувато опустив голову чоловік. — У тебе була Оксана, і чортзна-чого тобі наговорила.

— Та ні, просто незручно приймати подарунки від одруженого чоловіка, — жінка обернулась і покрокувала геть.

— Вероніко, стривай! — Тарас наздогнав її у два кроки й одним рухом розвернув до себе.

— Я давно не кохаю дружину, — його голос став хриплим, — і скоро подаю на розлучення, бо вже давно кохаю… кохаю тебе.

Тарас швидко нахилився і поцілував жінку. Вероніку охопили змішані почуття. Вона відповіла, але за мить відштовхнула чоловіка.

— Ти здурів?! — Жінка щосили ляснула Тараса по обличчі й заскочила в дім.