Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

***

Вероніку розбудив телефонний дзвінок. Жінка не відразу змогла прийти до тями і зрозуміти, де вона. Урешті протерла очі й поглянула на ручний годинник, що лежав на тумбочці. Циферблат показав, що до півночі лишилося двадцять три хвилини. Від ранкового серцевого нападу вона відходила цілий день. Тим часом телефон укотре загудів, вимагаючи до себе уваги.

— Алло, ма, — почула жінка у слухавці Артемів голос, — із наступаючим тебе Новим роком.

— Не з наступаючим, а з прийдешнім, — сонно пробурмотіла Вероніка.

— Ти що, спиш? — не звернув уваги на її виправлення син. — Через двадцять хвилин Новий рік.

— Так-так, уже не сплю.

— Ти там дуже нудьгуєш без мене? Сходила б, може, у гості до якоїсь своєї кентухи, розвіялася.

— Синочку, ти не повіриш, але я так і зроблю, — рішуче мовила жінка.

— Оце круто. Ну, добре тоді, цілую тебе, ма, святкуй. Дзенькну тобі вже в наступному році.

— Бувай, синку.

Завершивши дзвінок, Вероніка схопилася на ноги й стала збиратися. Картала себе за те, що не прокинулася раніше, але потім згадала, що її ліки мали невеликий снодійний ефект і облишила самобичування.

Жінка одягла светр і джинси, зібрала волосся у хвостик. Поставила телефон на беззвучний режим і поклала його в одну з кишень, в іншу засунула флешку.

Видихнула й на мить заплющила очі. Прислухалася до свого організму, а головне — до органа, що активно перекачував кров. Звісно, через те, що вона збиралася здійснити, в організмі виділилася певна доза адреналіну та ендорфінів, тому кров стугоніла в жилах. Але загалом жінка виявила, що почувається добре, кольорових нападів не передбачалося. Вероніка рішуче вийшла з дому.

До Нового року лишалося якихось вісім хвилин. Де-не-де фальстартом вибухали поодинокі салюти. Вероніка роззирнулась і швидко перейшла через дорогу. У двоповерховому будинку Кучерових було гамірно й шумно. У жінки на мить завмерло серце, коли вона побачила, як на балкон із келихом шампанського вийшов Тарас. Жінка сховалася за сплячою мирним зимовим сном яблунею. За мить чоловіка покликали дивитися привітання президента і він зник.

Вероніка видихнула і вийшла з-за яблуні.

«Зараз не час думати про нього», — подумки осмикнула вона себе й пішла далі.

Наблизившись до дому Антона та Софії, Вероніка стишила ходу. Ілюмінація будинку Шевченків яскраво освічувала не тільки двір господарів, а й сусідні. Жінці без проблем удалося розгледіти камеру, що спрямувала своє невсипне око на територію навколо гаража Антона. Вероніка вже знала що робити.

Цього разу став у нагоді двір Василя. І в домі, і на території навколо нього було темно. Очевидно, Василь теж десь вирушив у пошуках пригод або міцно спав, заглушений черговою пляшкою спиртного.

Вероніка швидко прокралася захаращеним подвір’ям п’янички й вийшла на земельну ділянку Василя. Проминула город Шевченків, який Мирослав засадив молодими яблунями (Вероніка була впевнена, що Олеся сюди своїх рученят не докладала). Врешті жінка опинилася на земельній ділянці Антона. Ще мить повагавшись, таки рушила у двір.

Із цього боку будинку було темно, світло від ілюмінації Шевченків не досягало аж сюди. Вероніка подумала, що навіть якщо Антон і понатикував тут камер, то їхня якість навряд чи дозволить щось розгледіти в темряві. Сподівалася лише, аби Долі не змінили місце схованки ключа, бо інакше вся її затія виявиться даремною.

Кілька місяців тому, коли Антона не було вдома, дверний замок у їхньому будинку заклинило. Софія тоді попросила допомоги в першого, хто натрапив на очі. Вероніка саме поверталася з роботи й без проблем допомогла сусідці. Тоді вона й побачила, що Долі ховають ключ під статуеткою чи то жаби, чи то собаки. Звісно, тоді їй було це ні до чого, але тепер цей випадок став у пригоді.

Вероніка нахилилася, щоб дістати ключ, як раптом почула голосний крик. У свідомості виникла багряна картинка. Від несподіванки жінка присіла й накрила голову руками. Коли до крику приєднався ще й голосний регіт, вона повільно звела погляд і побачила, що вулицею бреде компанія молоді.

Жінка видихнула й на всяк випадок схопилася за серце. Трохи почекавши, доки юнаки й дівчата проминуть двір Антона та Софії, вона дістала ключ і відчинила двері чужого будинку.

Вероніка швидко роззулася при вході, аби не лишати слідів. У вітальні її ноги занурились у ворсистий килим. Будинок був обставлений хоч і не дорого, але зі смаком: сучасний диван, кілька крісел, великий плазмовий телевізор. На книжковій полиці Вероніка знайшла кілька старих підручників із фізики, математики та ще щось про електрику, решту місця займали диски з іграми для «Playstation».

Коли в полі зору жінки з’явився ноутбук, на вулиці пролунав гамір і почали спалахувати салюти. Вероніка швидко натиснула кнопку вмикання, сподіваючись, що світлові сплески перекриють те, що в домі