Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Розділ 22

Часом найдурніші ідеї спадають на думку зі швидкістю світла, а з дійсно вартими уваги, ти морочишся роками й так і не наважуєшся зробити останній крок. Ми ж нишком пробиралися за охоронцями, а це означало лише одне — обрали те,що було простіше. І скажу вам — вперше не хвилювалася ні через що, адже цікавість пересилювала навіть таку герцогиню, як я.

Але ми встигли досить швидко пошкодувати про власне рішення. Охоронці, чи хто вони там були, просувалися ну дуже повільно. А це означало лише одне – потрібно було завмирати в незручних позах і витрачати на найпростіші дії значно більше сил, ніж мали б. Та й…я вже навіть не думала про те, в якому стані буде сукня, коли ми з Дартеном виберемося з підземель. Знала одне — доведеться шукати або виправдання, або нове вбрання. І в обох випадках все могло бути далеко не так гладко, як би цього мені хотілося.

— Рухайся, — турнув мене Дартен, коли я трішки відволіклася.

Але це було не найкраще рішення, адже для того, щоб втримати рівновагу навкарачки, довелося ще більше спертися на ліву руку, яку підпирав стільчик. Скрип, який був для нас в цій ситуації найгіршим з найгіршого не змусив на себе довго чекати. Стілець від’їхав до стіни, буцнувшись об неї та спинив охоронців.

— Ти щось чув? — промовив лисий здоровань та розвернуся, аби поглянути назад.

Паніка в мені наростала, адже ще мить й обоє обернулися б, разом зі світлом. Ну а мене, Дартена й сам стілець нічим було навіть накрити. Серце так ніколи ще не вистрибувало, коли мозок хаотично намагався щось придумати. Від стресу не витримала й присіла на стілець. Ноги настільки тремтіли, що й навколішки не втрималася б. Але от це ніяк не допомагало. Хіба лише…

Не довго думаючи, схопила за шкибарки Дартена, примостивши його за стільцем, а сама повернулася боком до стіни. Ще б трішки й охорона посвітила світильниками прямісінько мені в обличчя, але я встигла накритися верхнім шаром спідниці сукні. Хоч десь мені знадобився увесь той бруд, яким вже було ніби пропитане моє вбрання.

Охоронці, на щастя, нічого не помітили. В принципі, воно й не дивно, моя сукня зливалася з усім довкола, а подібних «статуеток» тут було дійсно безліч. Веларійці ще встигли попідсвічувати ліхтарем довкола та звернули за ріг, а ми нарешті змогли видихнути. Попастися після такого довгого шляху було б якоюсь дурницею, особливо коли…

— Елізабет, — шепнув Дартен і я смачно ляпнула його по потилиці. Майже безшумно, але дієво. Що-що, а не спілкувалися стільки часу ми не дарма.

Навіть майже без світла, здавалося, бачила його ображений та вкрай жалібний погляд. Але я за однісінький день стільки всього пережила, що мав знати, як це — порушувати оригінальні домовленості.

В голові ж лунала одна й та сама думка — це була вона. Легкий присмерк долинав з надр кімнати, заледве підсвітлюючи біляве волосся Елізабет, що якраз схилилася над записничком у твердій обгортці. І ця картина була такою знайомою, ніби все її життя сиділа та спостерігала як родичка пише щось на папері.

Настільки задивилася, що навіть не помітила, як відрився рот, а відповідно й не змогла передбачити того, що грудка павутиння та ще незрозуміло чого залетить мені туди. Але як же я схопилася на ноги, коли відчула присмак тієї гидоти. Та Дартен давився від того, що не міг засміятися вголос. Добре, що хоч все ж втримався в руках, але фе, яке ж воно було бридке. Я плювалася й плювалася, молячись, щоб десь поруч знайшовся кран.

І, як не дивно, двері до покоїв Елізабет м’яко відкрилися та вона поманила мене до себе рукою, показуючи на кран. Я, як зачарована, пройшла до покоїв та почала полоскати рота, а коли підняла голову, тієї вже не було. Дивно, вона знову з’явилася як якась мара й так само швидко зникла, але мене переслідували відчуття, що вона реальна. Як і той самий записник, що Елізабет тримала в руках. Досить тонкий та списаний лише трішки, але він міг дати відповіді на багато питань, що крутилися в моїй голові. Хоча…сторінки були списані однією буквою тисячі разів, а єдине, що різнилося — типовий підпис нашої родини.

Я розчаровано присіла на абсолютно не обжите ліжко та обвела поглядом кімнату. Ну хоч щось, що мало б мені допомогти… Ні меблі, ні ще щось, не давали жодної підказки. А те, що ми заради пустки подолали такий довгий шлях, лише гнітило та викликати нестерпні думки.

— Ну чому я така невдаха? — не стрималася, плюхаючись на ліжко. — Все, знову заходить в глухий кут… Ще й ця магія. Наступне випробування буде саме на неї, а я досі не можу опанувати найбанальнішого.

— Ти зараз серйозно? — здивовано поглянув на мене Дартен, що увесь час дивився на сторінки блокноту. — Та ти ж чаклуєш просто зараз.

— Та нічого я не роблю. Відчула б, якби це було не так, — поспішила заперечити, стикаючись очима з неабияк враженим поглядом Дартена.

— А зараз, по-твоєму що? — його очі аж горіли, настільки він фанатів від чогось, але…

Я… Це все була я… Прямо тут, у цій уявній кімнаті, моя пам’ять відтворювала минуле… А в блокноті…я ж і зробила той напис. Все, що раптово з’явилося в коридорі чи опинялося поруч з думками про Елізабет — було моєю магією, ниточки якої почала бачити лише після того, як ще раз переглянула простесенький запис у блокноті. Заклинання. Звичайнісіньке, найпростіше, всього лише з однієї букви, яке хтось немов стер з моєї пам’яті, тепер грало зі мною в надзвичайну гру. Вгадай, що живе — ось як би я її назвала. Проте тут було не все так просто. Начакловані магією предмети навколо дійсно існували раніше, як і Елізабет, але мозок відтворював події, що сталися близько п’ятдесяти років тому. Отже, вона була тут. Боролася на іграх за корону, а це чомусь затято приховують ті, хто знають все…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍