Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Хлопчина облизав сухі губи:

— Іди до біса. Ти брешеш.

— Ти так гадаєш? А ти знаєш Білла Джонса з нічної варти в Патні?

— Я ніколи не зустрічався з ним!

— Отож. Бо він поводився з нами так само. Люсі, Джордже! Хапайте його за ноги й заносьте всередину!

Хлопчина верещав і борсався, та ми невблаганно тягли його до каплиці.

— Якби гадаєте? — запитав Локвуд. — П’яти хвилин у домовині вистачить, щоб він заговорив?

Я подумала:

— Краще десять.

— Гаразд, гаразд! — заверещав зненацька підліток. — Я все розповім! Відпустіть мене!

Ми опустили його на землю.

— Отак буде краще,— мовив Локвуд.— Ну, що ти нам скажеш?

Хлопчина поправив кашкет, що затуляв половину його обличчя.

— Я досі думаю, що ви брешете, — засапано промовив він. — Але я вже пропустив свій обід... — Він повів плечима, немовби для того, щоб розворушити язик. — Так, я був біля Західної брами цілу ніч. І нічого там не бачив. Після вас не приходив ніхто.

— І ти чергував там до світанку?

— До того, як зняли тривогу.

— Чудово, — Локвуд невідомо звідки дістав монету й простяг її хлопцеві. — Дістанеш іще, якщо допоможеш мені. Допоможеш, еге ж?

Хлопчина поглянув на монету:

— Можливо.

— Тоді розповідай далі! Всі — за мною! В нас обмаль часу!

Локвуд несподівано підскочив і побіг повз каплицю до кущів.

— Ходімо! — гукнув він. — Сюди!

Хлопчина завагався, та жадібність урешті взяла гору, й він подався за Локвудом. Ми з Джорджем — так само.

Локвуд хутко пробирався вперед, пролазячи під гіллям і обминаючи порослі тереном надгробки. Він прямував слідом, видимим лише йому одному. Продерся крізь кущі, залишивши каплицю позаду, й занурився в іншу, так само зарослу, ділянку кладовища.

— Саме так я й думав! — вигукнув він через плече. — Злодії знайшли інший шлях. Пробралися до каплиці через ці нетрі, якими можна вийти прямісінько до огорожі!

Він стрибнув на пам’ятник і виліз на верхівку статуї ангела, щоб краще оглянути околиці.

— Тут теж усе позаростало... — міркував він. — А що далі? Так! Нарешті! Ось і дорога. Спробуймо! — Зіскочивши вниз, він усміхнувся до вартового. — Цієї ночі, кажеш, не проходив ніхто? А раніше? Ти ж тоді так само стояв на варті. Не бачив нікого чужого? Наприклад, торговців артефактами?

Хлопчина біг, підтримуючи на голові кашкет: його немовби заворожила рішуча й спритна Локвудова поведінка. Де й поділась його ворожість; тепер він міцно стискав у брудній руці монету.

— Бачив, — засапано промовив він. — Тут коло кладовища, вони частенько тиняються.

— А якщо точніше?

— Двох. Їх тут добре знають, і вони завжди приходять разом. Саме тоді, коли тут найбільш людно. Робітники щоразу проганяли їх від табору.

— Чудово! — вигукнув Локвуд, біжучи далі стежкою між високими надгробками. — То їх було двоє? Чудово! Можеш описати їх?

— Одного, — відповів хлопчина, — звуть Двейн Недлс. Піадкенький білявий молодик з вусиками. Ходить у чорному.

Джордж недовірливо пирхнув, як носоріг, що випускає гази:

— Двейн Недлс? Ой, як страшно! А ти не вигадуєш?

— А другий? — розпитував далі Локвуд.

Хлопець завагався:

— У другого погана слава. Він убивця. Кажуть, ніби минулого року вбив конкурента. Може, це й неправда...

Локвуд несподівано зупинився:

— Уночі на твого товариша напали двоє. Якщо перший — Недлс, то хто другий?

Хлопчина присунувся до нього й прошепотів:

— Він звав його «Джек Карвер».

З надгробків із кряканням пурхнула зграя ґав. Залопотівши крилами, вони покружляли над деревами й зникли в небі.

Локвуд кивнув, дістав ще одну монету й простяг її недовірливому хлопчині.

— За хороші відомості діставатимеш хороші гроші. Якщо ми знайдемо Недлса й Карвера, одержиш удвічі більше. Зрозумів? А тепер опиши мені Карвера.

— Карвера? — хлопець почухав підборіддя. — Молодий, років десь за двадцять. Високий, як ви, тільки ширший у плечах і гладший. Волосся довге, рудувате. Шкіра — бліда, ніс — довгий. Очі — маленькі, кольору вже не пригадаю. Ходить у чорних джинсах і чорній байкерській куртці. Носить пояс — такий, як у вас, і помаранчевий рюкзак. А ще й чоботи — чорні, блискучі, як у скінхедів!

— Дякую, — відповів Локвуд.— Думаю, нам пора рушати далі.

Він знову подався стежкою вперед. Попереду з’явилась огорожа кладовища, майже схована за рядом розложистих лип.

Хлопчина тупотів поряд, заклопотано пхаючи монети по кишенях. Джордж хитав головою й бурчав:

— Двейн Недлс... Джек Карвер... Якщо в тебе багато грошей, Локвуде, не роздавай їх першим-ліпшим хлопчакам. Я незгірше за них умію вигадувати дурнуваті імена...

Аж тут Локвуд зупинився так рвучко, що ми мало не налетіли на нього ззаду.

— Погляньте! — вигукнув він. — Я так і знав! Ми на правильному шляху!

Він показав на землю перед нами. Там, у тіні дерева, лежала та сама річ, яку я відразу впізнала, хоч і бачила до того якусь секунду, в руці небіжчика в домовині. Пожмакана біла ряднина, якою було накрито дзеркало.

Ми підійшли ближче, проте дзеркала в ряднині, звичайно, вже не виявилось.

— Чому вони кинули її тут? — запитала я.

— Це смердюча ряднина з трупа,— пояснив Локвуд. — Навіть я не зміг би тримати її так довго. До того ж був уже ранок — час, коли артефакти втрачають свою потойбічну силу. Злодії знали, що тепер торкатися дзеркала буде безпечно. Мабуть, вони заховали його в рюкзак, перш ніж лізти через огорожу...

Він показав на крони дерев угорі. Поглянувши туди, ми побачили довгу липову гілку, чудово помітну на тлі світлого неба. Гілка сягала огорожі кладовища й зникала за нею. За огорожею з гілки звисав прив’язаний до неї мотузок.

— З того боку — Ріджентс-канал, — зауважив Локвуд. — Вони перелізли через огорожу і опинились на бечівнику. А потім утекли.

Джордж дивився на нього з-за надгробків.

— Хороша робота, Локвуде. Ти справжній детектив. Тільки в дечому ти помиляєшся.

— Справді? — трохи спантеличився Локвуд. — Де ж саме?

— Вони вилізли звідси не вдвох.

— Звідки ти це знаєш?

— Один залишився тут.

Ми поглянули на Джорджа. Він побокував. Поряд, між двома надгробками, на спині лежала людина. То був молодик у чорних джинсах, черевиках і куртці з каптуром. Гладкий, з пухнастими вусиками