Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

— Не кажіть «ми»! — Барнс несподівано розсердився й підхопився, вимахуючи в повітрі порожньою чашкою. — Якби ви з панною Карлайл чинили розумно — якби залишили будинок після першої сутички з Гостем, повернулися з кращим спорядженням або... — він поглянув на нас, — із кращими агентами, будинок залишився б цілий! Це все ваша провина, і я боюся, що нічим не зможу допомогти вам. Тому переходьмо до діла, — він дістав з кишені плаща конверт. — Це я одержав від адвокатів родини Гоуп. Вони вимагають негайно відшкодувати збитки, завдані пожежею. Сума — шістдесят тисяч фунтів. У вас є чотири тижні, щоб сплатити цю суму, інакше вони звернуться до суду! — Він стиснув губи. — Сподіваюсь, пане Локвуде, що ви й справді такі хороші фахівці, якими здаєтеся, бо якщо ви не виконаєте цих вимог, ДЕПРІК пустить вашу агенцію «Локвуд і К°» за вітром!

Ніхто з нас не поворухнувся. Нас із Локвудом ніби зачарував привид. Тільки Джордж повільно зняв окуляри й протер їх своїм джемпером.

Повідомивши нам цю фатальну новину, інспектор Барнс хворобливо заметушився. Він без упину походжав кімнатою, розглядав артефакти, сьорбав з нової чашки чай.

— Покладіть лист на цей сервант, будь ласка, — промовив Локвуд. — Я перегляну його трохи пізніше.

— Прошу не гніватись, пане Локвуде, — відповів Бернс. — Таке завжди буває, коли агенції бракує належного керівництва. Бракує керівників! Агенції, де працюють дорослі, гарантують, що все буде виконано з максимальною увагою до безпеки й мінімальними збитками. А ви, — він з огидою махнув рукою, — лише троє дітлахів, що граються в дорослі ігри! Це видно тут з усього — навіть із цього сміття по стінах! — Він придивився до невеличкої етикетки. — «Індонезійська пастка на привидів»? Нісенітниця! Віддайте це в музей!

— Ця колекція належала моїй матері, — тихо сказав Локвуд.

Інспектор не почув його. Він кинув конверт на сервант — і тут помітив річ, накриту носовичком. Інспектор спохмурнів, відгорнув носовичок і побачив склянку, наповнену жовтим димом. Спохмурнівши ще більше, він нахилився до склянки, приглядаючись до її вмісту.

— А це що таке? Що за гидота? Ще одна цяцька, яку давно вже пора було спалити?! — Він зневажливо постукав пальцем по склу.

— Не робіть цього, — застеріг Локвуд.

— Чому?

Жовта плазма взялася хвилями, просто навпроти Нарисового обличчя з’явилася пика привида з виряченими очима й широко роззявленим ротом, повним гострих, мов альпійські вершини, зубів. А з язиком примари взагалі робилося щось неймовірне.

Важко описати враження, яке це видиво справило на Барнса. Можливо, він, як колишній агент, справді щось відчув. Ревнувши, як мавпа, він злякано позадкував. Рука з чашкою здригнулась, і міцний гарячий чай вилився просто в обличчя й на сорочку. Чашка брязнула об підлогу.

— Джордж, — лагідно промовив Локвуд. — Я ж казав тобі тримати цю склянку в підвалі.

— Пробач. Я просто забув.

Засапаний Барнс, моргаючи, витирав обличчя:

— Ви необачні бовдури! Що це за дідько?!

— Достеменно не знаю, — відповів Джордж. — Радше за все, якийсь Дух. Пробачте, пане Барнсе, просто вам не слід було наближатись до нього. Цей привид тоді починає прибирати всілякі мерзенні подоби.

Інспектор узяв з таці серветку й заходився вимочувати нею сорочку. А потім сердито поглянув на нас усіх:

— Саме це я й мав на увазі! Такі склянки не можна зберігати в приватних будинках. Їх слід замикати в безпечних місцях, під контролем відповідальних інституцій, — або навіть відразу знищувати. А що, як цей привид вирветься на волю? Чи дитина прийде сюди і знайде цю склянку? Я ледве побачив те, що там усередині, — й воно налякало мене мало не до смерті! А ви зберігаєте її в звичайному серванті! — Він скрушно хитнув головою. — Як я щойно казав, ви просто граєте в ігри! Що ж, я зробив усе, навіщо приходив. Прочитайте ці документи, пане Локвуде, й подумайте як слід, що робитимете далі! Пам’ятайте — у вас є чотири тижні. Чотири тижні й шістдесят тисяч фунтів. Ні, не турбуйтесь, я вийду сам! Насмілюсь припустити, що у вашому передпокої мене не зжере якийсь упир.

Поправивши на голові капелюха, він пішов з кімнати. Ми зачекали, доки ляснуть парадні двері.

— У будь-якому сенсі дуже втомлива зустріч, — пробурмотів Локвуд. — Хоч наприкінці стало трохи веселіше.

— Трохи?! — захихотів Джордж. — Це було надзвичайно! Ти бачив його обличчя?

Я посміхнулась:

— Ніколи не бачила, щоб хтось задкував так швидко.

— Він аж закам’янів зі страху!

— Це було дивовижно!

— Справді смішно!

— Авжеж!

Аж ось наш сміх ущух, і запала довга мовчанка. Ми безглуздо зирили в порожнечу.

— Ми зможемо сплатити збитки Гоупам? — запитала я.

Локвуд глибоко зітхнув, скривившись від болю, і роздратовано потер собі ребра.

— Якщо сказати коротко — ні. У мене цей будинок, але в банку — нічого. Нічого, чим можна було б розрахуватися з пані Гоуп. Єдиний шлях — продати все. Тоді агенції настане кінець, і Барнс це чудово знає... — Він несподівано поринув у крісло, і в нього всередині немовби клацнув вимикач — на обличчі, вкритому синцями, заграла усмішка. — Але ж це не означає, що треба вчинити саме так! У нас є чотири тижні! Досить часу, щоб заробити добрі гроші! Все, що нам треба,— справжнє замовлення, яке уславить нас і допоможе розкрутитись! — Він показав на журнал, що лежав на столі. — Жодних дурнуватих Тіней чи Причаєних! Нам потрібно те, що зробить нам ім’я! Так... так мий зробимо... завтра... Ні, Джордже, дякую — я не хочу чаю. Я трохи втомився. З вашої ласки, піду й відпочину.

Зі словами «на добраніч» він подався до себе. Ми з Джорджем мовчки залишились удвох.

— Я нічого йому не казав, але ми вже втратили одне замовлення, — зізнався нарешті Джордж. — Вони сьогодні зателефонували й відмовились. Почули, бач, про пожежу.

— Ота дама з котом?

— На жаль, ні. Цікавіший випадок.

— Ми ж не зможемо заробити стільки грошей за чотири тижні! — зауважила я.

— Не зможемо, — погодився Джордж, умостившись із підібганими ногами на канапі.

— Це нечесно! — наполягала я. — Ми ризикували власним життям!

— Атож.

— Ми зіткнулися з небезпечним привидом. Ми зробили Лондон безпечнішим!

—