Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

5.3

 

Книга про раси, відомі на материку, переважно присвячувалася жителям Старилісу. Метаморфам, що давним-давно перебрались на острів Римай, відводилося всього три сторінки, одну з яких займала ілюстрація.

Вона складалася з чотирьох картинок. З першої скалився напівзвір з головою лева, на другій хтось із пір’ям замість волосся розсипався пилом, третя зображувала потворне криве деревце без листя, грубезний стовбур якого чимось нагадував силует людини. Четвертий малюнок був звичайним – рівнина з розкиданими валунами. Внизу, напевно, давалося пояснення: «Випробування, прощання, засідка, сон».

Сам автор тексту подав мізерну інформацію з пафосом і, ймовірно, прикрашаннями. За його словами, метаморфи були расою, відкинутою не-людьми через потенційну небезпеку.

Дорослий, навчений представник цього народу був майже невразливий (у всіх є слабкі місця, треба лише пошукати), міг приймати будь-який вигляд у межах своєї ваги і, май він ще бойову магію, вважався б взагалі непереможним. Але молодь рідко доходила до кінця навчання, яке тривало (не брехав Марк!) близько ста років.

Обставини так складалися чи ж сусіди допомагали – невідомо, однак на момент написання книги раса налічувала менше п’ятдесяти представників. Діти у метаморфів народжувалися рідко, появу на світ дівчинки святкували всім народом. Покращити демографічну ситуацію не могли і зв’язки з людьми або не-людьми – напівкровок просто не існувало.

Ціла сторінка розказувала про способи позбавлення метаморфів життя. Дуже дієві способи… Єдиний їхній недолік полягав у тому, що чим менше років здобичі, тим простіше з нею розібратись, а від дорослого досвідченого представника рекомендувалося триматись подалі. Людям автор радив взагалі не думати про смерть поруч із ним, оскільки той «…відчуває ставлення…» і діє відповідно.

Завершував цей пізнавальний опус вислів якогось пророка Карабаха: «Коли прийде Володарка, сплячі піднімуться і створять хаос», і побажання ніколи не дивитися в справжні очі метаморфа.

Закривши книгу, Лін виявила, що стала об’єктом пильної уваги хлопців, які забули про збройовий диспут. Першим порушив мовчанку Карі.

– Принцесо, ви читали про нас?

Повернення до офіційного тону не пройшло непоміченим.

«Відчуває ставлення, щоб його!» – а далі вона постаралася мислити позитивно.

– Карі, це питання поставлене неправильно.

Метаморф явно повеселішав:

– Ти читала про таких, як я?

– Ага. І мені не сподобалося те, що там написано, особливо про винищення немовлят.

– Ми не вбиваємо дітей! – обурився Карі.

– Я знаю. – Лін зітхнула. – Там розповідалось, як вбивати ваших дітей. Вибач, – додала вона, – не хотіла тебе засмучувати. Але ця безглузда жорстокість скрізь… Чому ви не вирізали всіх і не створили свій світ?

Марк з подивом перепитав:

– Ти пропонуєш знищити нас і залишити жменьку божевільних перевертнів?

– Колись їх було набагато більше… А чому перевертнів? Метаморфів.

– Та я по-народному. Для селянина як? Був чоловік, обернувся, став чимось іншим – отже, перевертень.

– А-а. То чому, Карі, ви такі великодушні? – Лін запізніло зрозуміла, що злиться не на автора, який описав ті жахи, а на Варласта, який зробив їх дуже навіть ймовірними для однієї конкретної дитини. Для метаморфської дитини.

– Не знаю, – розгублено відповів Карі. – Наші воїни непереможні, це правда. Але навіщо нам знищувати все? Ми – самі по собі, і не чіпаємо нікого, поки нам не загрожують. Нехай мій народ нечисленний, але в нас є наш острів. Ось якщо хтось спробує його захопити… І що ще за вбивства дітей?

Лін дала йому книгу, розкриту на тій злощасній сторінці.

– Що скажеш?

Метаморф уважно пробіг очима рядки і знизав плечима:

– Не знаю… Маячня якась. П’ятдесят залишилося, треба ж. – Він закрив книжку і подивився на обкладинку. – То це ж шкіра драконеняти!

– І що?

– Останнього дракона бачили в Відкритому світі, коли люди жили в печерах і лякалися вогню. Наш вожак любить розповідати кумедні історії про ті часи… Як добре збереглася! Не інакше, магія.

Ці одкровення навели Лін на цікаву думку:

– Карі, скільки тобі років?

Той зніяковів:

– Е-е-е… людських?

– Нехай людських.

– Двадцять п’ять.

– А метаморфських? – з єхидною посмішкою уточнив Марк.

– Теж двадцять п’ять, – похмуро зізнався Карі. – Ми розвиваємося, як люди, але живемо довше.

– Лін, що я тобі казав? – Гвардієць був задоволений собою. – Дитині ще років сто вчитися!

– Не сто, а сімдесят п’ять, – уточнила «дитина». – І тільки тому, що повинен вміти справжній воїн.

– Ну-ну, вчи солдата. Воїн повинен тримати клинок в руках, а не ці… штучки.

– Кожному своє, – парирував метаморф. – Тобі скільки років?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍