Стівен Кінг - Під куполом

— Ой-ой, небо валиться, ой-ой, небо падає! — проспівав Великий Джим дивним (і дивно дражливим) фальцетом. — Вони це торочать роками, хіба не так? Учені та м'якодухі ліберали. Третя світова війна! Ядерні реактори розплавлять ґрунт аж до центру землі! У двохтисячному році зупиняться всі комп'ютери! Озоновий шар зникає невідворотно! Тануть полярні льодові шапки! Вбивчі урагани! Глобальне потепління! Задристані слабкодухі атеїсти, котрі не вірять у волю люблячого, спочутливого Бога! Котрі відмовляються вірити, що існує така річ, як співчутливий, люблячий Бог!

Великий Джим наставив свій масний, проте непохитний палець на юнака.

— Попри вірування безбожних гуманістів, небо не валиться. Вони не здатні вгомонити власний страх, що обсипає морозом їхні спини, синку — «і винний втікає, де ніхто за ним не женеться», як це й сказано в книзі «Левит», — але ніщо не відмінить Божої правди: «Ті, хто надію складають на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли» — книга Ісаї. Надворі просто густий смог. Просто потрібен якийсь час, щоби він розвіявся.

Але через дві години, коли перейшло лише за четверту дня тієї п'ятниці, з ніші, де містилися механізми системи життєзабезпечення протиатомного бункера, почало лунати нав'язливе «пі-пі-пі».

— Що це? — спитав Картер.

Великий Джим, котрий тепер лежав на дивані з напівприкритими очима (й блискучими від сардинової олії щелепами), сів і прислухався.

— Очищувач повітря, — сказав він. — Типу великого іонізатора. У мене в автосалоні, в демонстраційному залі теж такий стоїть. Добрий прилад. Не тільки робить приємним повітря на смак і запах, а й запобігає отим електростатичним зарядам, що взимку зазвичай…

— Якщо повітря в місті очищується, чому тоді завівся цей очисник?

— Чому б тобі не піднятися нагору, Картере? Прочинив би двері трішечки та позирнув, що там і як. Може, тоді тебе трохи попустить?

Картер не міг знати, попустить чи ні, але сидіти тут, як на голках, йому було вже несила. Він піднявся сходами.

Тільки-но він зник, Великий Джим тут же підвівся й поспішив до шафки між плитою й маленьким холодильником. Для такого дебелого чоловіка рухався він напрочуд швидко й беззвучно. Знайшов те, що шукав, у третій шухляді. Кинув погляд через плече, переконався, що він тут ще сам, і сховав.

На дверях нагорі сходів Картера зустрів доволі зловісний напис:

МОЖЕ, ТРЕБА ПЕРЕВІРИТИ РІВЕНЬ РАДІАЦІЇ?

ПОДУМАЙ!!!

Картер подумав. І дійшов висновку, що Великий Джим майже напевне наговорив купу лайна про те, що повітря очищується. По тих людях, що стояли шеренгою перед вентиляторами, було явно видно, що обмін повітрям між Честер Міллом і зовнішнім світом був майже нульовим.

Та все одно самому переконатися не завадить.

Спершу двері не піддалися. Спалах паніки від думки про поховання живцем змусив його штовхнути дужче. Цього разу двері посунулись, хоч лиш трішечки. Він почув стукіт падаючих цеглин, рип деревини. Либонь, він міг би їх прочинити й ширше, але потреби в цьому не було. Повітря, що полилося крізь прочинену ним дюймову щілину, виявилося ніяким не повітрям, а чимось, що смерділо, як усередині вихлопної труби, приєднаної до працюючого двигуна. Йому не треба було ніяких точних приладів для розуміння того, що всього лиш якихось дві-три хвилини надворі його вб'ють.

Питання лише в тім, що сказати Ренні?

«Нічого, — підказав йому холодний внутрішній голос спрямованої на виживання особистості. — Почувши щось таке, він зробиться ще гіршим. Ще важчим для співіснування».

А втім, чи має це якесь значення? Чи має це значення, якщо вони все одно помруть у цьому бункері, коли генератор зжере все пальне? Якщо питання стоїть тільки так, що інше може мати хоч якесь значення?

Він спустився сходами назад. Великий Джим сидів на дивані.

— Ну?

— Доволі паскудно, — повідомив Картер.

— Але ж дихати можна, правильно?

— Ну, так. Але може збіса сильно знудити. Нам краще перечекати, бос.

— Звісно, нам краще перечекати, — промовив Великий Джим так, ніби Картер щойно йому був запропонував щось інше. Так, ніби

Картер найбільший у цілому світі тупак. — Але з нами все буде гаразд, оце головне. Господь про нас попіклується. Як Він це робить завжди. А наразі тут, внизу, ми маємо гарне повітря, тут не жарко і їжі доволі. Чи не пошукаєш, що там у нас є солодкого, синку? Може, шоколадні батончики чи ще щось таке? Щось я почуваюся все ще голодним.

«Я тобі не син, твій син мертвий», — подумав Картер… але промовчав. Натомість пішов до кубрика, подивитись, чи нема там на полицях якихось батончиків.

5

Близько десятої того вечора Барбі запав у неспокійний сон і Джулія в нього під боком, вони лежали, тісно притискаючись одне до одного. Джуніор Ренні манячів у його сновидіннях: Джуніор напроти його камери в підвальній «кліті». Джуніор із пістолетом. І цього разу спасіння не буде, бо повітря нагорі перетворилося на отруту й усі там загинули.

Ці видіння нарешті розвіялися, і він заснув міцніше, з обличчям (і Джулія теж), оберненим до Купола, до свіжого повітря, що цідилося крізь нього. Його вистачало для підтримання життя, але було недостатньо для умиротворення.

Щось розбудило його близько другої ранку. Він подивився крізь закіптявілий Купол на той бік, на приглушені вогні армійського табору. А тоді знову почувся той звук. Кашляння — низьке, хрипле, розпачливе.

Праворуч від нього блимнув ліхтарик. Барбі якомога тихіше підвівся, намагаючись не потривожити Джулію, і вирушив у бік того світла, переступаючи через сплячих на траві людей. Більшість з них роздягайся до білизни. Вартові по інший бік Купола стояли в рукавицях, куталися в суконні шинелі, але тут було спекотніше, ніж зазвичай.

Расті й Джинні уклякли на колінах біля Ерні Келверта. У Расті на шиї висів стетоскоп, в руці він тримав кисневу маску. Маску було під'єднано до маленького червоного балона, маркованого: ЛКР. САНІТАРНА МАШИНА. НЕ ЗАБИРАТИ. ЗАВЖДИ ЗАМІЩАТИ. На них тривожно, обіймаючи одна одну, дивилися Норрі та її мати.

— Вибачте, що він вас розбудив, — промовила Джоуні. — Йому погано.

— Дуже заслаб? — спитав Барбі.

Расті похитав головою.

— Не знаю. За звуком схоже на бронхіт або сильну застуду, але, звісно ж, це зовсім не те. Це від поганого повітря. Я дав йому подихати киснем зі «швидкої», йому ненадовго покращало, але тепер знову… — Він знизав плечима. — А ще мені не подобається його серце. Так довго під цим стресом, а він же вже далебі не юний.

— А кисню у вас більше нема? — запитав Барбі, показуючи на червоний балончик, дуже схожий на ті вогнегасники, що люди тримають у себе