Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— …і я гадаю, що … — король змовк, забачивши Далінара. — Так, дядьку?

— Садеасе, — сказав князь, — як просувається твоє розслідування в справі підрізаної попруги?

Той закліпав очима. У правій руці він тримав келих фіолетового вина, а з-під довгої розхристаної мантії з червоного оксамиту прозирала біла сорочка з рюшами.

— Далінаре, ти…

— Як там твоє розслідування, Садеасе? — твердо повторив Далінар.

Той зітхнув і глянув на Елгокара.

— Ваша Величносте, сьогодні я саме збирався виступити з заявою щодо цього. Щоправда, це мало статися пізніше, але якщо Далінар наполягатиме…

— Ще й як, — запевнив Холін.

— О, Садеасе, тоді вперед, — сказав монарх. — Мене вже розпирає від цікавості.

Він махнув служникові, котрий кинувся дякувати флейтистці, доки інший задзвонив у дзвоник, закликаючи присутніх до тиші. За якусь мить гості на острівці принишкли.

Садеас глянув на Далінара, і гримаса на його обличчі ніби промовляла: «Ти сам цього захотів, старий друже».

Той схрестив руки на грудях, не відводячи очей від опонента. Шестірка Кобальтових гвардійців підступила до нього ззаду, і Далінар помітив аналогічну групу світлооких офіцерів із табору Садеаса, котрі стояли неподалік, прислухаючись.

— Правду кажучи, я не розраховував на таку аудиторію, — сказав доповідач. — Узагалі-то планувалося, що мій звіт заслухає лише Ваша Величність.

«Навряд чи», — подумав Далінар, силкуючись угамувати тривогу. Що він робитиме, коли Адолін має рацію й Садеас от-от звинуватить його в замаху на вбивство Елгокара?

Це й справді означатиме кінець Алеткару. Далінар так просто не здасться, і військові табори підуть війною один на одного. Хисткий мир, який згуртовував їх упродовж останнього десятиліття, кане в небуття. Й Елгокару нізащо не втримати держави вкупі.

Хоча, якщо справа дійде до битви, Далінарові теж не позаздриш. З огляду на відчуження інших князів йому доведеться сутужно і з самим Садеасом, а коли хоча б дехто з решти приєднається до нього, Холіни впадуть під ударом значно більших сил. Він тепер розумів, чому Адолін вважав його довіру до видінь невимовною дурістю. І водночас у момент потужного неземного осяяння Далінар відчув, що повівся правильно. Він ще ніколи не усвідомлював цього так ясно, як тоді — готуючись вислухати обвинувачення.

— Садеасе, не стомлюй мене своєю ходульною театральністю, — озвався Елгокар. — Усі слухають. Я ось слухаю. А в Далінара на лобі так напнулася жилка, що, здається, от-от трісне. Говори.

— Гаразд, — відказав Садеас і передав свій келих служнику. — Моє найперше завдання на посту Великого князя інформації полягало у виявленні істинної природи гіпотетичного замаху на життя Його Величності, який стався під час полювання на великопанцирника.

Він махнув рукою одному зі своїх людей, і той поспішив геть. А другий підступив до Садеаса й простягнув йому порваний шкіряний пас.

— Я показував цю попругу трьом різним лимарям із трьох різних таборів. І кожен дійшов того самого висновку. Її підрізали. Шкіра більш-менш нова, і про неї добре дбали, про що свідчить відсутність тріщин і лущення в інших місцях. Лінія розриву занадто рівна. Хтось підкраяв її.

Далінар відчув, як його охоплює жах. Це було практично те ж, що він і сам з’ясував, однак ці факти подавалися в найгіршому можливому світлі.

— З якою метою? — почав було він.

Але Садеас застережно здійняв руку.

— Закликаю вас до порядку, великий князю. Спочатку вимагали від мене звіту, а тепер перебиваєте?

Далінар замовк. Довкола них збиралося все більше й більше впливових світлооких. Він відчував їхню напруженість.

— Але коли її попсували? — повів далі Садеас, звертаючись до натовпу слухачів. Він і справді мав талант драматурга. — Саме це запитання і є ключовим. Я взяв на себе сміливість опитати численних учасників того полювання. Жоден із них не помітив нічого особливого, проте всі пригадали, що одна дивна подія все ж трапилася. Тоді, коли ясновельможний Далінар і Його Величність наввипередки поскакали до останця. І там якийсь час залишалися вдвох.

Ззаду почулося перешіптування.

— Щоправда, існувала й іще одна загадка, — продовжив Садеас. — І вказав на неї сам Далінар. Для чого підрізати попругу на сідлі Сколкозбройного? Непродуманий хід. Адже падіння з коня не становить серйозної загрози для вершника, закованого в Збрую.

Тим часом повернувся слуга, відісланий кудись Садеасом, ведучи за собою хлопчину з волоссям кольору піску, яке пістрявіло всього кількома чорними пасмами.

Доповідач видобув щось із капшука, що висів у нього на поясі, і підняв перед очі присутніх. То був крупний сапфір. Незаряджений. Власне, як слід придивившись, Далінар помітив, що той мав тріщину і більше не втримував Буресвітла.

— Це запитання спонукало мене звернути увагу на королівську Сколкозбрую, — мовив Садеас. — Після битви вісім із десяти сапфірів, які заряджають її, виявилися тріснутими.

— Таке трапляється, — зауважив Адолін, підходячи до батька й так само тримаючи руку на ефесі меча. — Кілька з них доводиться міняти після кожної битви.

— Але щоб вісім? — спитав Великий князь інформації. — Один-два — так, це нормально. Та чи втрачав ти коли вісім самоцвітів за одну битву, юний Холіне?

У відповідь Адолін лише люто глянув на Садеаса.

А той заховав сапфір і кивнув у бік хлопчини, котрого підвели його люди.

— Це один із конюхів, які служать у короля. Здається, Фін?

— Т-так, Ваша Ясновельможносте, — заїкаючись, відповів парубійко. Йому було не більше дванадцяти.

— Що ти розповів мені раніше, Фіне? Повтори це, будь ласка, знову, щоб усі присутні почули.

Темноокий хлопчак зіщулився, вочевидь не на жарт переляканий.

— Та бачите, Ваша Ясновельможносте, сер, річ була от у чім: скрізь подейкували про те, що в таборі ясновельможного Далінара сідло перевіряли. І так воно, гадаю, і було, а як же інакше? Але це я готував жеребця Його Величності, перш ніж того передали людям ясновельможного Далінара. І все зробив, як годиться — їйбо-присійбо, що зробив. Надяг його улюблене сідло й таке інше. От тільки…

Далінарове серце шалено калатало. Йому доводилося стримувати себе, щоб не прикли´кати Сколкозбройця.

— Що «от тільки»? — звернувся до Фіна Садеас.

— От тільки коли королівські стайничі провели жеребця повз мене, прямуючи до табору великого князя Далінара, на ньому було якесь інше сідло. Присягаюся.

Декого з тих, хто стояв довкола, таке зізнання, здавалося, спантеличило.

— Ага! — гукнув Адолін, тицяючи пальцем. — То це сталося в королівському палацовому комплексі!

— Саме так,