Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

заманеться. Не ідіотка ж бо я. Але гадала: він як був, так і

лишиться самим собою.

— Це ж як: самим собою?

Авасарала пожувала латука.

— Чи ж відомо тобі, скільки космічних кораблів уже мчить до

Кільця? Уже, просто ось цієї хвилини туди преться тисяча

шістсот посудин, і кожен із тих льотчиків-нальотчиків роззявив

очі на Нову Землю, мов гущу кавову довболобо читаючи. Ми з

Джонсоном послали туди Голдена як переговорника, бо саме він

якнайкраще підходив, аби показати їм, яке казна-що там

коїться. До якої ще гіршої ницості могло воно там скотитися —

як ті люди могли ще оскотитися! Я сподівалася: щораз, хай-но

хто там чхне, так і ляп мені пресреліз на стіл! Цей-бо чолов’яга

всеньке своє життя тільки й робив, що війни затівав, а цим

разом що? Коли мені був потрібен невеличкий конфліктик? Він

утелющився в це як довболоб-миротворець.

— Я не розумію, — призналася Боббі. — Навіщо вам був

потрібен «конфліктик»?

— А на те, щоб на гальма надавити, — відповіла Авасарала. —

Аби врятувати Марс. Тільки ж не вийшло в мене.

Боббі поклала свою виделку. Красень-молодик десь зник. Він

доб ре знав свою роботу. Бо в його клієнтів саме дійшло до щирої

розмови віч-на-віч.

— Тисяча сонць, Боббі! Велич — на три порядки вище всього, що ми хоч коли мали досі. Чи можеш ти бодай уявити це? Бо я

не щодня можу. І декотрі з тих сонць — а, можливо, й усі? —

мають щонайменше одну таку планету, де можна дихати. Таке

місце, що може підтримувати життя. Їх вибрали саме для цього.

І хоч би ким були оті довболобі страховиська, що створили

протомолекулу, шукали вони такого місця, як Земля. І

знаходили подібні до Землі планети. Небесні тіла, набагато

подібніші до Землі, ніж Марс. Нова Земля стала для нас таким

прецедентом, і прецедент цей є клятенна добро пристойна

повість про те, як ми всі згуртовуємося в біді. Оце й маємо

приклад того, як, коли ви дістанетеся до однієї з таких планет

досить швидко й осядете там досить міцно, як вам доведеться її

відстоювати. Ласкаво просимо до однієї з найбільших міграцій

— за всю історію людської цивілізації! Фред Джонсон гадає, ніби

він може це вконтролювати завдяки тому, що він має удавку —

Медіну. Але ж він має ще й ОПА! Воно вже запізно.

— А навіщо взагалі намагатися все це вконтролювати? Чом не

дозволити людям селитися, де тільки їм заманеться?

— Бо є Марс.

— Не розумію.

— Марс має другий завбільшки флот у нашій системі. Щось

близько п’ятнадцяти тисяч ядерних боєголовок. Шістнадцять

бойових крейсерів. І хто тільки йо’ знає, скільки в нього інших

військових кораблів. І ті кораблі новіші за земні. Проєкти їх

кращі. Вони швидші. Оснащені маскуванням ознак тепла, і

швидким водним циклом, і високоенергетичними протонними

гарматами.

— Протонні гармати — це міф.

— Вони не міф. Отож тут ви маєте другий за боєздатністю флот

з усіх, що існують. І що ж станеться з ним?

— Він захищатиме Марс.

— Марс ґиґнув, Боббі. Був, та загув. Голден, та ще цей

блядський сучий син Гевлок-габелок, та ще Елві Окойє — і що

воно такойє, хто її знайє? Вони ж його й укокали. Половина

марсіянського уряду це тямить, і така на них прудка настя

напала, що вони вже й костє своє повидристували. Хто, який

бля… довболоб зостанеться стирчати на Марсі? Коли є тисяча

таких нових світів, де зовсім не треба вести печерне існування, виходити лише в скафандрах на прогулянку під відкритим

небом? Та ніхто не зостанеться тут жити. А чи знаєш ти, що

станеться, коли половина населення Землі чкурне на ті світи, що

поза Кільцем?

— А що?

— Ми позносимо деякі стіни й розширимо наші помешкання.

Оце так учинить дуже багато хто. Бо такий наш засадничий

інстинкт. А знаєш ти, що спіткає Марс, коли двадцять відсотків

його населення полетить геть?

— Накриється землетворчий