Іван Іванович Білик - Яр

Наступного вечора ми вибралися з хати. Дядько Йовхим спершу не хотів утручатися в наші родинні справи, але старенька тітка Дунька сказала:

— Хай поживуть до осени, а як той, то тоді той...

І відступила нам хатинку з окремим ходом.

Одного разу, ідучи на роботу, я зустріла поштаря, безрукого зятя діда Ониська — Матвія.

— А я до тебе хтів іти, — сказав Матвій. — Ось тобі письмо прийшло, чуєш, ось письмо прийшло. Добре, шо перестрів тебе, бо на ваші Черкаси як іти, то ближче на край світу...

Максим питав, що йому робити. Він уже знав, як ми живемо з Наталочкою й як перебуваємося, і писав, чи можна йому їхати до нас. Я пішла на пошту й тут-таки відіслала телеграму: приїзди, побачимо, і підписала обох нас, себе й доньку.

Від того дня Наталочка увесь час допитувалася:

— Ma, вже стіки днів, поки тато приїдуть?

Я нічого певного відповісти не могла, бо Сибір великий: хто ж його зна. Тоді вона бралася з іншого боку:

— А які вони?

Наталочка вдалася чорнява й блакитноока, і цим, і матовим кольором шкіри, і навіть усмішкою дуже скидалася на Максима. Я хотіла сказати їй, що батько схожий на неї, та мені пригадався той хмарний день сорок сьомого року, на суді в трибуналі. Максим був геть пострижений, такого я його ще ніколи не бачила. І в очах йому причаїлася якась безнадійна байдужість, від чого вони з блакитних здалися мені сірими. Тільки раз, коли наші погляди зустрілися, вже після моїх свідчень, на обличчі в Максима промайнула тінь журби, і очі на мить стали такими, як я їх знала колись.

Відтоді минуло вісім років, і я вже теж погано собі уявляла його, тому навіть боялася сказати доньці, який він собою, її незнаний батько. Я нишком заглянула до люстерка, що лежало на столі, і подумала, чи впізнає мене й Максим, отак зустрівши на вулиці. З холодного скла на мене дивилася вже не молода жінка з дуже засмаглим од вітру й сонця обличчям. Під очима в мене позалягали тоненькі, світліші за шкіру зморшки, хоч мені йшов тільки тридцять другий рік.

— Мамо, — озвалася з-од вікна донька. — Як тато приїдуть, ми в діда Йовхима житимемо, чи?..

Я квапливо поклала дзеркальце на стіл, неначе мене схопили за руку. Поряд на цьому чужому столі лежали зошити й підручники. Одні Наталоччині, а інші, товщі, — мої. Торік я нарешті спромоглася скласти екстерном іспити за десятий клас і якимось дивом, таки дивом, бо всі чудувалися, — вступила заочно в педагогічний інститут. Незабаром, десь після Максимового повернення, я мала їхати на сесію. Я вирівняла стосик зошитів і відповіла доньці:

— Побачимо... Якось та буде.

Наталочка підійшла й поспитала ще одне, густо почервонівши. Вуста їй тремтіли — геть чисто як і в Максима, коли він дуже хвилювався:

— Ma, тепер мене вже не прозиватимуть... ну, поліцайським вилупком?

Я пригорнула її до себе й почала, як тямила, заспокоювати.

Наступного ранку до мене прийшла директорка нашої семирічки Валентина Пилипівна, білява жінка моїх років, але на вилозі її жакета вже блищав університетський ромбик. Привітавшись, вона почала розпитувати мене про життя, про чоловіка, про мої плани на майбутнє. Я щиросердо розповіла їй усе, навіть не думаючи, чого це раптом директорка завітала до мене. Валентина Пилипівна зовсім несподівано для мене поспитала:

— Ви б хотіли; працювати в нашій школі?

— Як це? — не зрозуміла я. — Ким?

— Ну, учителькою, звичайно.

Учителькою! У школі я погодилася б і на посаду прибиральниці, а вона ще й питає.

— Бачите, — сказала Валентина Пилипівна й звичним рухом поправила зачіску (здається, лише вона сама в цілому Ярі ходила без хустки), — ми вже потроху виходимо з кризи. Підростають повоєнні діти. Цього року в нас буде одним п'ятим класом більше. Учителів не вистачає, а ви ж, чула, навчаєтеся заочно... То ж я й вирішила спитати вас, чи не хотіли б ви...

Це я завдячувала, звичайно, першому секретареві райкому партії Олександрові Мокійовичу Бадаеву. Я почувалася просто на десятому небі, бо що не кажи, а життя потроху внормовувалося. Я навіть починала думати, що, може, і Максимові дозволять закінчити свій університет — його ж тридцять сьомого року забрали з четвертого курсу — і ми разом працюватимемо десь у школі: він теж викладатиме мову та літературу, бо Валентина Пилипівна саме це запропонувала мені, — українську мову й літературу в двох п'ятих класах. Звичайно, думала я, ми працюватимемо не тут, у Ярі, з яким пов'язано стільки важких спогадів, а в якомусь іншому містечку або селі, неодмінно в іншому, бо й мені ж тепер, певно, дадуть пашпорт...

А за три дні сталося те, чого я ніколи не зможу забути. Мені й досі не дає спокою думка: чому я тоді не сказала дідовому Ониськовому Матвієві, нашому безрукому поштареві, що вже не мешкаю вдома?..

Яким Литовченко трохи не вгадав, скільки днів йому лишилося жити. Він ще прожив тиждень. Але не дай Боже нікому такого життя. То були пекельні муки, мабуть, страшніші, аніж вигаданий в енкаведе спосіб катування — биття по п'ятах, від якого стрясається мозочок. За ці дні Якимова нога набрякла до пахви, почервоніла, а чорнота з пальців почала підніматися все вище й вище. Тепер уже навіть несхитний Яким не міг стримувати стогону.

А тут ще почалось різке похолодания. Ночами тріщав такий мороз, що річка через два дні знову стала. Я тільки тепер подумав: що швидше слід було назвати дивом таке раннє потепління в цих краях. Завірюхи майже не припинялися ні вдень, ні ночами, тож