Іван Іванович Білик - Яр

— Не хо.

— Ч... чого не хочеш?

— Мене й так поліцайкою дражнять!

Щось немов перевернулося мені всередині, і я теж поклала свою ложку на полумисок. Мені згадався той день, коли я новела Наталочку до школи. Було перше вересня п'ятдесят першого року. З усіма малюками поприходили матері, і тільки в одного Вітька Баглія був батько, з дерев'яною ногою, але батько ж. Вітько зразу став героєм усього класу, а Наталочку почали дражнити поліцайським байстрям.

— Я вже лягатиму, — сказала вона вибачливо. — Можна?

Та наступного вечора Наталочка раптом поспитала:

— Ma, через стіки днів тато приїдуть?

Уранці поцікавилася вже іншим:

— А вони паровозом їхатимуть, чи як?

Мені защеміло в очах, я стенула плечима й швиденько вийшла в сіни. Назустріч кульгав райкомівський кур'єр Онучко.

— Я по тебе. Іди, казали Олександр Мокійович, шоб прийшла.

— Міні в ланку.

— Іди, кажу, це важніше! Казали, шоб не вертався без тебе, ясно тобі?

Я напнула чисту хустку й пішла. Бадаев запитав мене з порога:

— Вы об этом рассказывали кому-нибудь?

Я кивнула.

— Кому?

— Наталочці.

— Кто это такая?

— Дочка моя.

— Вобщем так, — сказав Бадаев. — В центре, сами знаєте, стоит обелиск... Ну, вы сами знаєте, надо, чтобы он и в дальнейшем там же стоял. На героических примерах мы должны воспитывать подрастающее поколение... Понимаете меня?

Я кивнула.

— Значит, договорились. Я для этого вас и вызывал. Ничего переправлять не будем. Он ваш брат, и это останется только между нами. Ефима Афанасьевича Дерезу и Кузьму Трофимовича Крутя я уже предупредил. У меня все. Письма еще нет?

На цьому розмова наша скінчилась, та не скінчилися поневіряння, бо земля, як мовлять, чутками живе. Не встигла я повернутися додому, і Паша встріла мене — люта, наче розсерджена кішка.

— То шо, випустили твого зарізяку?

Я, не відповівши, прослизнула до хати, але невістка не вгамувалась. Вона довго кричала в сінях, тоді вийшла й стала перед моїми вікнами.

— Mo, думаєш привести його сюди? Приводь, приводь, он ми ше живі: і я, і мої діти. Нехай приходе та й нас умісті з Антоном повбиває!

Вона лаялася так голосно, що незабаром на нашому типу повисли всі Гуньчишині. Я ледве дочекалася, коли Паша, втомившись, ніде до хати. У мене страшенно розболілася голова, та я все-таки взяла сану й подалась на плантацію. А ввечері, прийшовши додому поночі, я стала як стій. Усі шибки обох чільних вікон були повибивані. Я сіла на лавці під бузком і заплакала. Крізь повибивані шибки з хати почулося шарудіння, вийшла Наталочка. Вона обняла мене за шию й собі заплакала.

— То він, — показала Наталочка на Пашині вікна, що темніли на біленій стіні. — Узяв лопату та лопатою, лопатою... — шепотіла вона імені на вухо, схлипуючи та шморгаючи носом. — Я кажу йому ага, а мій тато вже вертається, а він як візьме лопату, та...

Ми з Наталочкою пішли в хату й сиділи ще довго на ліжку, не засвічуючи лампи, і коли я вирішила хоча б якось позатуляти в вікнах дірки, бо стало незатишно й страшно, знадвору почувся ламкий баритонець:

— Хоч затульо-ойте, хоч не затульо-ойте, сьорамно вам тут не жить!

То був Антось. Він видався мені п'яним, і я ступила кілька кроків назад. Антось повипихав мої заткання в кімнату й кинув просто в дірку:

— Лучче вибирайтеся відцільо, бо сьоромно вам тут не жить! А вашому поліцаєві скажіть, шо як прийде, то вб'ю, чули, так і скажіть! Перестріну й заріжу.

Ми й полягали, зжувавши окраєць хліба. Уранці я вирішила поговорити з Пашею й приждала, коли вона виходитиме до курей.

— Був суд ухторе, — сказала я. — Його суд випустив, не сам він утік.

Паша, не дивлячись на мене, певно, почула свою провину за вчорашні вікна, буркнула:

— Хрущов повипускав усіх, кого треба й кого нє... — Тоді не витримала помірного тону й закричала на всі сіни: — А ти як була курва, так і є! Засвербіло? Він твого брата вбив, а ти йому ноги задиратимеш?! Курва ти поліцайська, курва! І на всю вулицю крикну, хай усі чують, хто ти така! Ото й приведеш додому, у сірка позичила баньок та й приведеш? Приводь, приводі, Антось йому покаже! Він за свого батька йому кишки випусте! Шоб ти знала!..

Ми з Наталочкою вибралися з хати. Ми просто не могли більше так жити — попросились до дядька Йовхима на квартиру. Паша не давала мені ступити, Антось майже щовечора напивався й повибивав і решту вікон, з причілка. Колько ввесь час бив і стусав Наталочку, скуб за косу й називав поліцайським недоробком. Антось, одного разу, кинувши каменюку в мої вікна, крикнув:

— Не думайте, шо я ото так! Перестріну й заріжу! І хоту спалю, а тоді хоч хой мене й забироють.

Я підійшла до вікна й сказала небожеві:

— Антосю, чуєш, отямся... Годі вже з нас крови тієї... Годі.

Але він вилаявся й плюнув:

— Собаці собоча смерть! Уб'ю, а тоді хой і мене забироють. Осісьо, бочиге!

Він витяг з бічної кишені широкого блискучого ножа й пирнув ним у