Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

обабіч шляху, бігли телеграфні стовпи і схрещувалися на обрії в ледве помітний для ока сірий пеньочок.

На тракті було тихо і відлюдно.

Але раптом знявся вітер, дмухнув назустріч саням і завихрив гривами баских вороних. Слідом за цим снігова курява заліпила Панасові очі.

Радивон підняв комір і примружив очі. Віднедавна міський мешканець, він забув уже, як рано вставати, і через те ранкова свіжість, до того й морозна ще, дражливо холодила йому тіло.

Він зважився дрімати, бо думка за рань, — що його місто не прокинулося ще до життя, — навівала тугу самотності. Хотілося закрити очі й забутись аж до того моменту, поки не вчується десь людський голос.

Але Панас вирішив змагатися з вітром. Він пустив віжки, підвівся з передка і так гійкнув, що вороні від несподіванки кинулися врозтіч, потім ляснули вухами, знову спарувалися і так рвонули вперед, що той обрій синій затанцював на хвилину, мов п'яна баба. Сани плигнули, потім раз по раз стали забігати, пересовуючи сідаків то ліворуч, то праворуч, залежно від того, який з баских напружував свої посторонки.

Куди ж там спати!

Він знову розплющив очі.

Кругом білий простір! Ні на чому спинити зір, затримати думку. Безкінечна далечінь, як і світовий простір, родять тугу. Немає опору, немає перепон для боягузливої людської думки; може б, де і зачепилася крихітка енергії якогось смільчака, та на чому ж — спробуй узнати, де кінець, а де початок у світовім безладді!

Згодом мороз став спадати. Де-не-де ще лущали телеграфні стовпи, дзвеніло щось тонке й гостре в повітрі, але то були вже лишки нічної люті. Десь, хоч і за хмарами, сходило сонце.

Назустріч стали попадатися селянські підводи.

Кремезні дядьки, обмотані башликами, повагом ішли поруч коней і знічев'я помахували куцими батогами. Їх бороди, запорошені білим снігом, нагадували апостольські образи пензля Леонардо да Вінчі.

Вони минали Радивонову підводу і віталися.

Ущух і вітер.

З півдня засизіла вогка лапата хмара, і почався сніг.

Спочатку пролетіло дві-три сніжинки; вони мов були зрушені кінським копитом із шляху і, сиротливі, зразу ж умерли — розтали на Радивоновім кожусі. Слідом за цим налетів рій білих вишуканих зірочок. Вони, подібні до життєрадісних весняних метеликів, завели манірні танці і лише згодом, може, натомившись, ліниво й неохоче дісталися шляху. У тому танці їх змінили інші.

Обрій сховався. Непривітна далечінь ніби примружилась. Тепер око спочивало на рухові сніжинок.

Сани в’їхали в долину.

Праворуч, на сугорбку, показався лісок.

Табун гайвороння з криком знявся з тракту й, зробивши кілька кіл у повітрі, розмістився на телеграфних дротах.

Радивонові поволі став повертатися здоровий настрій. Очевидно, пронирливий промінь сонця пробрався крізь хмари, табун білих сніжинок, і своїм невидимим дотиком розбудив у ньому інстинкт до життя.

Він ворухнув плечима, потяг у груди сухий морозний струмок повітря і почув у всьому тілі спокійну врівноважену свіжість.

Але раптом його охопила безпричинна радість. Танець сніжинок, гайвороння, Панасова спина, цокіт копит — ураз наповнились якимсь змістом і розбудили в його єстві дитячий норов, що давно вже спав під товщею прожитих літ.

Справді, непогано хтось придумав — жити!.. Скільки радості! І теж гайвороння — дурне, як ослячі щелепи! — і сніжинки (ах, чого вони спішать під полозки?! Навіжені, вам мало поля?), і Панасова спина, і навіть кінські покручені хвости, — усе це випромінює з себе сміх і кривиться непереможною довічною пустотливістю. Ах, стати б та затягти такої пісні, щоб і в лісі засміялося!

На гору коні стишили свій біг і пішли поволі. Панас зліз із передка і запропонував Радивонові свого кисета.

Той закурив і подумав, що саме тепер, коли в його груди завіявся спокій, і слід повернутися до болючої теми.

Але його мозок нездатний був тепер хоч для якої роботи. Ні образ Олени, ні Катерини не вміщувався в його голові; тільки-но накреслений, він зразу ж бліднів і зникав десь на білих снігах. Увагу відбирали всякі дрібниці, як Панасове сякання, хропіння коней, стрічні підводи. І скільки він не повертався до раз поставленої думки, вона, наче нерозпакована, так і випадала з голови.

Через півгодини вони звернули із стовпового тракту й минали Радивонове село.

Скільки змін трапилося за цей час! Ось глинище, де він у дитинстві ховався від докучливих хлопців, своїх товаришів. Воно осунулося, майже зрівнялося з ґрунтом і вже ніколи не набере тої форми, що він пам'ятав її, як ніколи не повториться і його дитинство. Ліс праворуч села — вирубано, царина оголилася. Хатка лісничого, що приховувалася колись у тінях розлогих дубів, тепер лисніла на пенькуватому сугорбку, мов недобита трухлява печериця. Вона, на диво, вижила ще й досі, та старість її була вже очевидна.