Катерина Воронцова - За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова

- Яр, мені іноді самій теж треба побути, знаєш?

- Ти зі мною не сперечайся, мала. Співаєш і не бачиш, що на тебе дивляться деякі шкарбуни.

- І що? - я знизала плечима. - Коли я співаю, на твою думку, куди треба дивитися глядачам, у стелю чи в стіну?

- Побалакай, шпилька. Вся суть у тому, ЯК вони на тебе витріщаються.

- І як же?

Славко все перебільшував через свій задиристий характер.

– Як? - хмикнув він, сердито викрививши повні губи. - Та ніби зжерти хочуть, ось як, зрозуміла? Особливо ця жалюгідна подоба чоловіка, Вовчик-Пузо.

– Як? - Розреготалася я і Аза нервово смикнула головою у мій бік.

— Вовчик-Пузо,  кажу, — насупив широкі прямі брови Ярослав.

- Та ти й мене переплюнув, нагородивши Хом'яка настільки вишуканим прізвиськом, - говорила я, давлячись від сміху.

- Хом'яка? - з огидою протяг Славко.

- Ну так, - гигикнула я.

- Це не я йому прізвисько вигадав, у нас увесь районний центр його так називає. І ти не смійся, мала, бо ця товста морда - та ще тварюка, - Ярослав серйозно подивився на мене і я перестала посміхатися.

- Ясно. Я тебе зрозуміла, - видихнула втомлено.

- Кидай цю роботу, Надю. Жили ми без твоїх грошей і зараз проживемо. Я заробляю достатньо, щоб допомагати тітці.

– Це мені вирішувати. Пропонуєш сісти на шию Любові Павлівні та ноги звісити? І не треба вважати мене міською дурною гускою. Я непогано знаюся на людях і бачу чим дихають особини подібні до Вовчика.

- Не з чуток знаєш, так?

Ярослав уважно дивився на мене, мабуть, чекаючи відповіді.

- Так, знаю, ти маєш рацію, - тільки й видавила з себе.

- Тому й ховаєшся у нашій глушині?

Його питання застало мене зненацька. Попри свій юний вік, Славко виявився доволі проникливим хлопцем.

- А далі що? - Яр засунув руки в кишені штанів.

- Нічого, менше знаєш - міцніше спиш, - я відвернулася. - Не запитуй. Не запитуй, бо тобі не сподобаються відповіді.

Ярослав спробував ще щось довідатися, але зрозумівши, що я не збираюся нічого розповідати,  замовк. "Ось і правильно, - подумала я, - воно не треба тобі. Живи своїм щасливим хлоп'ячим життям і довше не знай, яка темна сторона буває в ньому".

Зима була моєю улюбленою порою року і так чудово, як цього разу, я ніколи ще її не проводила. На Різдво Вовчик-Пузо помчав до "цивілізації" і Лариса Іванівна дала нам з дівчатами два вихідних. Одразу за селищем, біля лісу, були великі гірки, нині вкриті гладким снігом. Безліч дітей і молоді  вже розважалися тут повним ходом. Ось сюди нас із Валею й Ташою запросила компанія Ярослава. Він притягнув величезні санчата, я таких раніше ніколи не бачила: або вони були зроблені на замовлення, або ж хтось сам змайстрував. Хлопці принесли з собою різних розмірів тарілки або, як їх ще називають, льодянки.  Розуміючи на яку авантюру погоджуюсь, одягла на руку бандаж - незручно, але все ж таки так надійніше і безпечніше. Мене хлопці берегли, знаючи від тітки Люби про "аварію", зате дівчаткам дісталося на гірках за усією програмою. Але вони в боргу не залишилися і до вечора вся наша велика компанія була схожа на натовп живих сніговиків. На санчатах я їздила тільки з Ярославом, своїх друзів він не підпускав, аргументуючи тим, що обіцяв тітці привезти мене назад у цілості та повному порядку. Зате всі інші примудрялися поміститися на льодянках по троє та четверо. З диким криком вони мчали з гірки, підскакуючи на трамплінах і пірнаючи в ями. Закидавши Славку сніжками, я помчала нагору і навіть встигла добігти до вершини, але саме тут його руки миттю підхопили мене. Яр посадив мене перед собою на сани і відштовхнувся. Ми знову летіли вниз, мов божевільні і від захвату я пищала і  реготалах на повні легені. Хлопець ногами керував рухом, щоб ненароком не налетіти на таких самих гуляк, але полоззя певно потрапили до вибоїни, я встигла тільки скрикнути і опинилася в пухнатій кучугурі, а зверху на мене, обсипаючи всю з ніг до голови хвилею снігу, гепнувся Ярослав. Він на мить завмер, сам не повіривши, як опинився в такій делікатній ситуації. Вираз його обличчя був настільки потішний, що мої плечі потихеньку стали труситися від сміху. Яр, як ошпарений, миттю перекотився вбік, хлопець злякався, що міг по необережності травмувати мене.

- Надя...Мала, - Славко долонею гарячково змітав з мого обличчя білу вуаль снігу, - десь болить? Руки, ноги цілі? Ти чого тремтиш уся? Змерзла, так?
Він нервово обмацував моє обличчя та кінцівки. Я поглянула в перелякані карі очі й губи самі собою розтяглися в широкій посмішці: більше не могла стримувати сміх, що рвався назовні. Мій рятівник зрозумів, що я цілісінька й не те що не збираюся плакати, а відкрито веселюся і сердито насупився.

- Ну, ти... мала... ну, чортеня, шпилька, зараза, - зашипів він, сиплячи виразними епітетами.

Я вже реготала від душі, не стримуючись, закинувши назад голову й без можливості зупинитися.

- Ну, і чого, принцесо? Га? Ти дивного снігу наковталася? Що такого смішного ти побачила? - хлопець обтрушував від липкого снігу моє волосся та одягав шапочку, що злетіла при падінні.

- Ти б бачив своє обличчя, Славко, - розважалася я.

- А що з моїм обличчям? - Яр допоміг мені підвестися на ноги та спостерігав, як я веселюся.

- Як у маленького.... у маленького хлопчика, розгублене й перелякане.

- У маленького, отже ? - його брови повільно піднялися.

- Точно, еге ж, маленький переляканий Славко, - завзято пискнула я.

- Ну добре ж, принцесо, настав час тобі довести, що я вже давно не маленький.

І не встигла я й оком блимнути, як Ярослав згріб мене в ведмежі обійми та жадібно припав до моїх губ гарячим палким поцілунком.