Вальдемар Лисяк - Ціна, Вальдемар Лисяк

яке люди, у своїй наївності, називають любовним почуттям. Це стосується однаково і чоловіків, і жінок, але зараз ми говоримо про жінок…

- Саме так! – перебив філософа Мертель. - Ми говоримо про жінок, а не про бранців Мюллера!

- Ми робимо це не без причини, бо ви, панове, бажаєте видати Мюллерові якогось Зигу, оскільки стайню пана Зиги утворюють платні конячки, - аргументував професор.

- А ви вважаєте - всі жінки нічим від цих кобилок не відрізняються! ... Пане Станьчак, чи мали ви коли-небудь задоволення перегортати дамські спогади? ... Або ж, чи бачили ви хоч коли-небудь любовне листування дам? .Ну, хоча б книжку, написану жінкою? – по-бойовому запитав Брусь.

- Хеленкою Мнішковною, Зосею Налковською чи Маринею Домбровською[26]? Ой, скільки ж там про серце та про ніжні почуття! – пирхнув Станьчак. – Або віршата Павликівської-Ясноржевської!... Традиція дуже довга, Пілюлькін. Починаючи з середньовічного "Roman de la rose", баби безперервно кудахчуть, що найважливіше - це серце, а не хуй. Тим часом, завжди і повсюдно типу з великим серцем вони відштовхують на користь типу з великим хером, нехай, навіть, той буде професійним вбивцею або людожером.

- Мабуть, це відрижка неприємних пригод у молодості... - шепнув адвокат на вухо графу, прикриваючи рукою рота.

- …Вони клеються до найбільших сволот і прощають їм кожну ницість, за умови, що ті трахають їх як слід. І це все, що можна сказати про жіночу вразливість, Пілюлькін, тож така література мене не цікавить. Баби брешуть, - закінчив свій спіч Станьчак.

- За словами людей вашого крою, брешуть лише жінки? – завдав удару Брусь.

- Та ні, Пілюлькін, не тільки. Але коли мужик бреше – він бреше, коли ж каже правду – то каже правду; вони ж, навіть якщо випадково говорять правду – все одно брешуть. З любові вони зробили головне царство у світі, а з серця – скіпетр цієї держави. Реальність заперечує цьому, бо реальне царство, яке жінки знають – це держава, у якій скіпетром є хер. Пеніс, фалос, член, хуй - це єдиний аргумент, завдяки якому можна домовитися з жінкою; це виняткова мова, яку жінка розуміє.

Цілком несподівано, Станьчака підтримав Годлевський:

- Я згоден із професором, оскільки "дівчата" роблять те, що їм подобається.

Ксьондз не зрозумів жаргону:

- Які дівчата, сину мій?

- Я говорю про тих... ну, про повій, що виходять у місто задля Зиги, вибачте, пане ксьондз.

- Я теж поділяю думку пана професора і пана старшого сержанта, - додав Клос. - Звичайно, може бути і така повія, яку якимось чином змусили, і тому вона нещаслива і через це страждає - але це вже досконалий виняток. Цей Зига зовсім не винуватець і не кровопивця.

- Він звичайнісінький професіонал, а якби він не робив того, що робить, цим займався б хтось інший, - сказав Станьчак. – Завдяки цій професії, у нас менше зґвалтувань, оскільки це заняття каналізує тваринну суть самців. Набагато гірше, що воно каналізує дурість самців, звідси і вічне кудахтання про бідність, яка змушує займатися проституцією, і про те, що кожна повія сумує за зовсім іншим життям.

- А хіба це не так? – уперся Брусь. – Панове, скажіть, хіба це не так?

Станьчак співчутливо глянув на нього.

- Все з точністю навпаки, дядьку! Багато "пристойних жінок" мріють про те, щоб стати платною курвою, бо після декількох років подружньої нудьги їм здається ніби це страшенно збудливо і цікаво, як будь-який заборонений плід.

Філософа підтримав журналіст:

- Перед війною, ще до того, як я став редактором "Кур'єра", в редакції "Голосу" була у нас співробітниця, яка робила репортажі про повій, серед них була й парочка інтерв'ю. Вона навіть потоваришувала з деякими блядушками. Коли починала, то думала те ж саме, що й пан Брусь – ніби це бідність примушує…

- Примушує, жене! – стояв на своєму Брусь. - Так воно є у всьому світі!

Смертельного удару аптекарю завдав лікар:

- Ні, пане магістр... Ці занепалі жінки та дівчата іноді лікуються в нашій клініці, звідти я їх знаю, і мені відомо, як це виглядає... Насправді ж, головною причиною цього заняття є не бідність.

- Звичайно! – переміг Станьчак. - Погляд на бідність, як на бордель-маму проституції, це забобон дев'ятнадцятого століття, освітлений книжками для куховарок!

- Чудово, нехай буде по-вашому, панове! – розсердився Малевич. – Але скажіть: як це пов'язано із нашою проблемою? Навіщо всі ці балачки про жінок? Якщо цей Зига їх змушує, то видача його Мюллеру буде нормальною справою, так? Але якщо вони самі злітаються до Зиги, тоді ми пощадимо його, правильно?... Іноді мені здається, ніби я не вдома у пана графа, але в божевільні... І навіть ви, пане лікарю!

- А що я, що я? - почав відмовлятися Хануш. - Не я почав це дивне розбирання! Але коли вже зайшла така розмова, я втрутився, оскільки вважав, що проблема для вас важлива. Я підтримав те, що видав нам професор Станьчак про природу жінок, оскільки він мав рацію – ця конкретна особливість жінок визначається не буттям, а інстинктом. Ломброзо присвятив цим жіночим схильностям одну зі своїх наукових праць. Саме завдяки цьому інстинкту у світі проституція і процвітає, а не внаслідок бідності, примусу чи цинізму сутенерів.

- Завдяки цьому інстинкту, але ще й завдяки попиту, адже без попиту немає і пропозиції, - доповнив Клос, бажаючи похвалитися і своєю ерудицією: - За сто років до професора Ломброзо те саме писав і великий практик, прекрасний знавець жінок, маркіз де Сад . Ми друкували у "Кур'єрі" статті на цю тему. Де Сад писав, якщо тільки я добре запам'ятав, що "у жінок набагато сильніші схильності до хтивості, ніж у чоловіків".

- Ось воно як! – кивнув Станьчак.

- Виходить, для вас, пане професоре, і для вас, пане редакторе, авторитетом уже є творець садизму?! – скипів ксьондз Гаврилко.

- Не робіть себе самого смішним, маркіз де Сад ніколи не був творцем садизму! - запротестував журналіст.

- І нічого не кажіть, коли йдеться про прекрасну стать, бо що може пан ксьондз знати в цьому питанні? – додав філософ.

- Я сповідую жінок, тому знаю, що...

- Гей, попику, нема чого видавати таємниці сповіді! Адже сповідникам це заборонене!

- Я лише хотів сказати, що знаю…

- Пан ксьондз не знає навіть, як жінка складена, хіба що ви озирнулися