Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відновлення старого режиму означало не лише денаціоналізацію націоналізованої промисловості[473], а й терор. У Несвєтаї на Дону, наприклад, у перший день битви, 18 травня 1918 р., німці схопили і розстріляли сорок п’ять шахтарів[474]. В Олександрівську-Грушевському шахтарів масово розстрілювали чи кидали в шахти[475]. В цьому шахтарському містечку, де згодом відбувався Шахтинський судовий процес, у громадянській війні загинуло від восьми до десяти тисяч робітників[476].
Символом реставрації було масштабне поновлення жорстоких тілесних покарань, до яких вдавалися антибільшовицькі сили, зокрема й колишні власники шахт і заводів[477]. У Юзівці, наприклад, люди Скоропадського дали по двадцять п’ять і більше ударів шомполами сорока політично неблагонадійним робітникам; один робітник помер унаслідок цієї екзекуції[478]. Робітників Горлівки, які почали страйк, оголосили зрадниками і засікли до смерті[479]. Жінки також зазнавали тілесних покарань[480]. Однак на терор часто відповідали терором. У різних місцях антибільшовики один за одним безслідно зникали, або їх знаходили мертвими[481].
Малюнок 3.3. Група німецьких офіцерів з адміністрацією Юзівського металургійного заводу, 1918 р. Донецький краєзнавчий музей.
Малюнок 3.4. Червоноґвардійці після битви під станцією Морозівка, 1918 (1919?) р. На лівому транспаранті напис: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Нехай живе свобода, братерство, рівність! Нехай живе...» ЦДКФФА, од. зб. 0–10951. 0–10951.
Старий режим реставрували й у селах. Німецькі війська та прибічники Скоропадського карали селян за те, що вони захопили поміщицькі землі й маєтки[482]. Німецькі поселенці, які багато натерпілися під час Першої світової війни, а потім від політики нового режиму, бо мали більш-менш великі земельні ділянки, активно допомагали німецьким військам[483]. Греки, що, як і німці, здебільшого мали великі ділянки і були багатші, ніж українські та російські селяни, також не були друзями радянської влади[484].
Насильство та жорстокість політичної помсти злякали навіть керівництво шахт; вони боялися, що шахтарі масово почнуть іти з шахт[485]. Їх побоювання справдилися: багато шахтарів утікали з шахт від голоду та знущань[486]. Шахтарі Донбасу «то поривалися йти до Червоної армії, то кидали рудники, відходячи з радянською владою, то, рятуючись від голоду, йшли на Кубань та інші хлібні райони, то від’їздили в рідні села, то знову поверталися на рудники». Цей рух був таким масовим, що його назвали «великим переселенням народів»[487]. Згідно з одним повідомленням, внаслідок цього кількість шахтарів Донбасу поступово зменшилася з 215 000 чол. у березні до 78 239 у жовтні 1918 р., тобто за сім місяців спад становив 64 відсотки[488]. Видобуток вугілля упав з 24 836 тисяч тонн 1917 р. до 8910 тисяч тонн 1918 р.[489].
Через катастрофічну нестачу робочої сили адміністрація була змушена силоміць витягувати непокірних робітників з їхніх будинків і бараків[490]. Однак керівництво часто не платило зарплатню. Страйки вибухали всюди. Наприклад, на Софіївському вугільному родовищі 24 вересня 1918 р. відбувся стихійний страйк через заробіток за серпень. Того дня очолюваній меншовиками профспілці вдалося вмовити страйкарів припинити акцію, але наступного дня страйк поновився. Адміністрація пообіцяла виплатити заборгованість до 28 вересня, і профспілка закликала робітників припинити страйк. Однак обіцянка не була виконана, і шахтарі знову застрайкували[491]. «Упродовж усього літа 1918 року стихійні страйки були масовим явищем»[492]. На подив більшовиків, відновлений «капіталістичний» режим, незважаючи на хвилі страйків і матеріальну скруту, в якій жили шахтарі Донбасу, зміг підвищити продуктивність праці[493]. Робоча сила, що залишилася, складалася переважно зі «старих» (тобто кваліфікованих) робітників із сім’ями, які викладалися до останнього, щоб прогодувати сім’ю. Така ситуація повторилася й 1919 р. за денікінського режиму[494]. Здивовані більшовики, напевно, гадали, кому ж у такому разі належать політичні симпатії донбаських робітників.
Громадянська війна ускладнювалася інтервенцією капіталістичних держав, що прагнули ліквідувати нову владу. Передусім країни Антанти, які все ще перебували у стані війни з Німеччиною, хотіли знову втягти Росію у війну, скинувши більшовицький уряд. Ці країни були глибоко занепокоєні виникненням відкрито антикапіталістичної сили на світовій арені. Адже нова влада націоналізувала іноземні підприємства без компенсації і анулювала зовнішні борги. Франція, наприклад, яка багато вклала в південну промислову зону загалом і в Донбас зокрема, мала всі підстави прагнути повернути цю територію[495].
Під перехресним вогнем. Помста
Капітуляція Німеччини наприкінці війни восени 1918 р. ослабила владу Скоропадського в Україні, що спиралася на німецькі збройні сили. З 1918 р. (коли Скоропадського скинули соціалістична й націоналістична Директорія) до середини 1919 р. (коли майже ввесь Донбас опинився в руках А. І. Денікіна та його Добровольчої армії), Донбас знову став сценою запеклої війни та класової помсти. В Макіївці заворушення «почалися знову невдовзі після відступу німців», і «чотири довгі місяці» люди жили «серед постійного гуркоту пострілів»[496]. Білі переслідували робітників тільки тому, що вони були робітниками[497]. Наприклад, у грудні 1918 року в Юзівці за наказом генерала С. В. Денисова повісили кожного десятого заарештованого робітника. Упродовж багатьох днів сотні тіл висіли на головних вулицях; всіх інших робітників відшмагали[498]. В січні 1919 року в Єнакієвому, Горлівці та Щербинівці вбили понад п’ятсот робітників; інших повісили на центральних вулицях міст і залишили на шибеницях на кілька днів. Це повторювалося щоразу, коли приходили білі[499]. В Україні захоплених у полон червоноґвардійців примушували копати собі могили перед тим, як розстріляти їх. У відомій пісні тих часів сказано:
К ним подошел молодой генерал:
— Теперь, я надеюсь, поймете:
Вы землю просили, я землю вам дам,
А волю на небе найдете![500]
Багатьом робітникам, які були налякані білим терором, вдалося втекти з відступом червоних. У квітні 1919 р., наприклад, сорок тисяч робітників (очевидно, з сім’ями) залишили Юзівку разом із солдатами Червоної армії[501]. Ті, що зосталися, стали жертвами жахливого терору. Часто, погрожуючи зброєю, їх забирали до Добровольчої армії. Непокірних жорстоко били[502]. У травні 1919 р. загони козацького генерала А. Г. Шкуро схопили в Юзівці «багатьох полонених — червоних і махновців» і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
