Володимир Худенко - Дим

* * *

Пройшло небагато часу, й провідниця знов показалась в їхньому напівкупе, коротко мовила:

– Станція Зерново, під’їжджаємо… Зараз їхня митниця буде.

І ото знову чи так Антону лиш здалося, чи вона дійсно вивела те «їхня» якось насторожено. Зрештою, поїзд скоро спинився, і ота російська митниця ввалилась всередину – до них підійшли двоє, один з автоматом, другий в зеленуватій формі з орлами. Той, що перевіряв, був цього разу капітан – сухий і злегка зарослий щетиною чоловік, чорнявий, із чіпкими темно-карими очима, що позирали холоднувато. А отой другий, прикордонник, був узагалі з німецькою вівчаркою на повідку, такої жовтуватої масті, рослою. Вівчарка стала передніми лапами на Антонову полицю і принюхувалась тепер до Іриної ноги, що звисала трошки згори, прикордонник ту собаку наче навіть і не осмикнув.

– Мой и жены, – мовив Антон, подаючи паспорти та міграційні картки, як до нього дійшла черга. – Служивый, не буди, а? Нам скоро сходить…

Чорнявий наче не слухав його і, взявши паспорти, грубо шпортонув Іру за плече. Антон зиркнув на нього скоса, але той навіть не дивився – втупився в розкритий Антонів паспорт, а прикордонник із собакою, навпаки, нависав над столиком напівкупе, широко розставивши ноги, і на Антонів погляд, немов ото знічев’я, легко забарабанив пальцями по цівці автомата, що звисав над його грудьми наперевіс.

Іра збудилась і, опершись на праву руку, сонно позирала навкруг, вона звісилась з полиці і втупилась на вівчарку, та на неї.

– Найда? – здивовано вивела Ірина сонним голосом, а собака на те приглушено, грізно загарчала.

– Фу! – осмикнув її прикордонник.

– Почему паспорта старые? – спитав другий, митник, невідомо у кого, і, не дожидаючись відповіді, гаркнув: – Багаж показываем!

– Ось, – кинув, злегка скривившись, Антон і напрочуд вправно посунув обидві сумки до нього одною ногою.

Іра ще й досі лупала по вагону сонними очима і якось незграбно пригладжувала волосся, а тоді голосно позіхнула.

– Открываем сумки к осмотру, – нетерпляче проговорив чорнявий капітан. – Куда едете?

Антон заходився розстібувати блискавки на сумках.

– В Смоленск.

– Цель поездки?

– На свадьбу к сестре.

Митник кинув обидва паспорти на столик, тоді нагнувся до першої розкритої сумки, другий підвів собаку.

– Это что у нас?

– Конфеты.

– Почему так много?

– Сколько много – две пачки… Гостинец.

– Это…

– Это наша одежда.

– Сядьте на место!

– Я сижу.

– Это что?

Митник витяг із другої сумки вишивані сорочки в пакетах і кинув їх на стіл до паспортів.

– Подарок. Сестре, – нехотя пояснив Антон.

То був і справді подарунок – ото такий вони тільки й надумали Ларі подарунок. А який ще? Купувати щось дороге – в них грошей нема, та й чи треба те дороге Ларі? Таким її не здивуєш, чесно кажучи. І ото думали-гадали, ще з літа, та де – з весни, як надумала Лара знов заміж виходити. Що б їй подарувати? І якось згадав він, Антон, що Лара одного разу, ще як він був школярем, приїжджала до них із матір’ю в гості, і була у вишитій сорочці, тільки такій ото – фабричній. Десь тут же і купила її нібито. Вона взагалі була модниця знатна, та Лара, і вдягатись уміла завше, але та от сорочина так вже їй личила, така вона у ній якась була гарна, що не описати… У світло-коричневій довгій замшевій спідниці з розрізом, високою талією, що туго облягала її стрункий стан, з широким поясом в колір спідниці, у босоніжках на шпильці… Її хвилясте руде волосся було зібране в хвіст, навмисне трохи неакуратно, і спадало на праве плече. Хтозна, може, то лиш Антону так здавалось тоді, але сорочка так уже їй пасувала, до всього – до оцього яскраво-рудого волосся, до м’яких рис обличчя, які бувають у струнких, але по природі схильних до повноти людей, до її густого ластовиння, до теплого погляду великих світло-карих очей, до ніжної усмішки одним кутиком пухких губ, з неодмінно примруженим поглядом в особливі хвилини, точно таким, як ото й у Антона.

Так, Лара завше була красивою, і не просто собі красивою – привабливою, хоч це, може, й не те слово. Просто вона саме приваблювала до себе людей, вона приковувала до себе сторонні погляди, легко зводила з розуму чоловіків, а жінки або неодмінно хотіли з нею потоваришувати, або ж навпаки – знічувались при ній, похмурніли чи навіть відверто заздрили. Ну, словом, як колись він охрестив її при розмові з Іриною… Це було трошки кумедно, Ірина розпитувала в нього про сестру, бо ще не зустрічалася з нею, а він намагався якось вичерпно і коротко про неї сказати коханій так, щоб вона напевне зрозуміла.

– Ну яка вона? – не вгамовувалась Ірина тоді.

Вона вже чула од деяких карабутівських дівчат якісь фантастичні і, може, трохи заздрісні оповідки про неї, але сама ще не бачила, і її просто-таки розбирала цікавість.

– От взагалі, з себе? Ну, що за людина, що за характер, ну…?

Антон задумався, а тоді бовкнув перше, що прийшло в голову, і воно, оте що він бовкнув, як це часто буває, мабуть, і характеризувало Лару краще за все.

– Ну вона така, знаєш… – він задумався і випалив: – Серцеїдка. От.

Він був тоді ще парубком із вітром в голові, і сам потім довго дивувався, як зумів так влучно охарактеризувати сестру. Але то була либонь що чиста правда.

І от при всьому цьому та сорочка їй пасувала дужче за все. Антон навіть сказав їй тоді про це, і вона задоволено зашарілась. Почути таку похвалу від мовчкуватого і сором’язливого Антона було справдешньою нагородою, а сам він надовго запам’ятав той день. Зрештою й не дивно – то був один із найщасливіших днів його життя, яких, либонь, не так і багато на те нещасне життя й випало і про які завжди приємно згадувати. Його мати була ще жива, були саме літні канікули, стояла тепла й безхмарна пора, але не спекотна, якось так несподівано приїхала Лара, сестричка, котру він любив і котра, окрім матері, тоді була єдиною його рідною душею на всьому білому світі. Це було вже після обід, він, впоравшись удома з тим та сим, приводив до тями старий мопед, котрий зі Йвановичем недавно виміняли в Нехаївці на його, Йвановича, розбиту гармошку та пляшку самогонки, і тут загавкав пес у дворі. Антон, до пояса голий, в самих штанях, брудний, як мара, з ніг до голови в солідолі й нігролі, пропахлий бензином, вийшов у двір, думаючи: кого